Не вурдалаки - Світлана Талан
– Я вже думала про це, – сказала я Валі. – Можливо, це звучить банально, заїжджено, засмальцовано, але Роман був моєю половинкою. Чи може повноцінно замінити протез руки або ноги справжні органи? Вони можуть створювати лише ілюзію, а це – самообман. А я звикла жити чесно.
– Вибач, якщо дала неслушну пораду, – сказала подруга. – Проте у мене є непогана пропозиція. Я знайшла багатьох наших одногрупників на «Однокласниках» і запросила на зустріч. Поїдеш?
– Яка ти молодець! Стільки років минуло, а ти їх розшукала! Розкажи, кого знайшла.
– Ось приїдеш і сама побачиш!
– Ні, я не поїду, – впалим голосом мовила я.
– Чому?!
– Не поїду і все. Розкажеш мені про зустріч, – попрохала я її. – Якщо зможеш, надішли світлини. І не забудь прислати фотографії Галинки та моря.
– Добре. А про зустріч ще поміркуй. У тебе в запасі є два тижні.
Я пообіцяла Валі подумати, хоча сама знала, що нікуди не поїду. Без Романа не хочеться нічого.
Валя дотримала своє слово. Вона надіслала мені листом фотографії, зроблені в Італії та на зустрічі випускників. Я вдивлялася в десяток облич, але впізнала лише кількох. Одразу не зателефонувала Валі, бо за кілька днів у неї день народження. Вирішила, що одразу поздоровлю подругу та дізнаюся, хто ж на тих світлинах.
Набрала номер телефону Валі, а слухавку взяв Вася.
– А де ж іменинниця? – одразу ж поцікавилася я.
– По приїзду в країну з Італії Валя захворіла, – пояснив Вася. – Одразу не пішла до лікарні, лікувала вдома застуду майже два тижні, а потім їй стало зле. Викликали лікаря, а у неї пневмонія. Тож твоя, Марійко, подружка в лікарні.
Я передала Валі вітання, а у душі з’явилося якесь недобре передчуття.
Я не знаходжу собі місця, бо кожного дня телефоную Валі, а нудний голос у слухавці повідомляє, що абонент недоступний та пропонує зателефонувати пізніше. І я телефоную. І знову абонент недоступний.
Не знаю, що робити. Підходжу до дзеркала і сахаюся, бо сама себе не впізнаю. Очі. Мої очі потухли та вицвіли від сліз. У них немає того життєвого блиску, тієї іскорки, що завжди мене супроводжувала. Мої очі весь час шукають тебе, Романе, і… не знаходять. Перед ними одна і та сама картина: ти щойно живий, а за хвилину – мертвий.
Руки. Вони опустилися. Все життя були в роботі, а тепер снують, шукаючи її, і не знаходять. Зібраний урожай, як ти і хотів, город вже прибраний, не залишилося ні зілинки. У саду кущі обкопані, троянди вкриті на зиму, кущі полуниці розсаджені. У нашій хаті чисто прибрано, нема ніде ні пилинки. Навіть мішки і ті випрані, полатані та підрублені. Мої руки жадають лише одного: торкнутися твоїх рук, але цього вже не буде ніколи.
Обличчя. Воно втратило свій живий відтінок, пооране зморшками життя, зів’яло, як осіннє листя, та пожовтіло.
Серце. Воно не радіє новому дню, не б’ється разом з твоїм, Романе, в унісон, не до ладу барабанить, дає збій. У ньому лишилося кохання до тебе, а тебе немає поруч. Кохання залишається, а серце догорає та згасає…
Без тебе, Романе, світ став до мене пустим та непривітним. Таким пустим, що аж лячно та холодно в ньому жити. Та іскорка, що підтримувала у мені жагу до життя, згасла без тебе. Світ став холодним та непривітним. Я ніби черепашка, що все життя прожила під панциром, і раптом у неї його забрали. Було іноді незручно, але при нагоді можна було в нього надійно сховатися. Зараз нікуди сховати голову, нікуди її прихилити. Я, яка так любила життя у всіх його барвах, раптом зрозуміла, що моє життя зникло разом із тобою. Минуле зникло, майбутнього немає. Я зробила все, як ти хотів: засадила город, а городину роздала дітям. Діти зробили на могильному пам’ятнику ту епітафію, що ти хотів. А зараз я вперше стомилася не від роботи, а від життя. Я сповна пізнала і палку любов, і зраду, і радість від народження дітей. Усе вже було і все залишилося в минулому. Я дивлюся на світ пустими розчарованими очима, який вже не яскравий, а чорно-білий. Він втратив кольори і свій сенс, бо його сенсом був ти, єдиний, коханий, неповторний…
Нарешті довгожданий дзвінок! На дисплеї напис «Валя», і хапаю мобільний телефон.
– Васю! Чому ви вимкнули телефон? – питаю одразу замість вітання. – Як там Валя?
– Як там? – повторює Вася з притиском на слові «там». – Не знаю, Марійко, як їй там.
– Не зрозуміла, – кажу я, відчуваючи, що все в душі похололо.
– Вже три дні Валя там, а я, як бачиш, ще тут.
– Господи! – вирвалося в мене з відчаю. – Як це?! Чому?
– Почалися ускладнення… Нема у мене Валі, як немає твого Романа, – сумно сказав Вася. Він дав мені час прийти до тями, розповів, що Валя була кілька днів у комі, померла, не приходячи до тями.
– Тримайся, Васю, – сказала я наостанок. – Життя продовжується, у тебе хворе серце, тож бережи себе.
– І ти звикай до нового життя, – сказав Вася, а потім додав: – Даю поради, а сам не знаю, як буду жити без неї.
Я невтішно проплакала цілу ніч. Моя пам’ять зараз часто підводить, бо забуваю, де щойно поклала якусь річ. Проте я не забула жодного дня, проведеного поруч із Валею. У голові крок за кроком промайнуло все життя, де завжди була Валя, починаючи з голодного дитинства, студентського життя і до останньої нашої розмови. І не важливо, що ми останнім часом бачилися нечасто. Це була дружба, перевірена роками. Зараз багато дискутують про те, чи є жіноча дружба. Я впевнено можу заявити: так, вона існує!
І знову я згадую свою брехню. Промовчи я тоді, хтозна, як би склалося моє життя, Романа, Валі та Васі. Вони прожили півстоліття в любові та злагоді, я теж була щаслива з Романом. Мій вчинок – рідкий випадок, коли брехня зіграла фатальну роль у романах зі щасливим фіналом.
Якщо є життя після смерті, то ми, всі четверо, колись знову зустрінемось, і тоді я вже точно у всьому зізнаюся. Сподіваюсь, що за це вони всі мені будуть безмежно вдячні. Шуткую. Вперше за
