Не вурдалаки - Світлана Талан

– Я – твоя сестра Наталія.

– Ти?!

Я не вірю своїм очам! Обіймаємося, плачемо та радіємо одночасно. Оговтавшись від несподіванки, кидаюся на кухню – людина ж з дороги! Коли прийшов Роман, я вже накрила на стіл. Так не терпиться дізнатися, як склалася її доля.

– Пригощайся, – кажу сестрі, накладаючи в тарелі якомога більше картопельки та салату. – Напевне, здалеку приїхала?

– Дуже далеко мене занесло, – посміхається вона. – Аж за океан. Я живу в Америці.

– Як то?! – вирвалося в мене, і вийшло так, ніби вона зізналася, що живе на Місяці.

Наталія розповіла, що її мама працювала шахтаркою, отримали вони квартиру, і все було добре, але трапилося лихо. Одного дня на шахті сталася аварія. Саме в цій зміні працювала її мати.

– Шансів на життя лікарі їй зовсім не давали, але мама дивом вижила, – розповіла Наталія. – Вона залишилася на все життя прикутою до ліжка та сліпою.

– Коли це трапилося?

– Мама пропрацювала лише два роки, – зітхнула Наталія. – І все життя провела у ліжку.

– Але ж ми отримували від неї гостинці, – нагадала я, згадавши тушонку та бублички.

– Мама попрохала ту жінку, якою передали ми гостинці, не розповідати про трагедію. Я вивчилася на медсестру, працювала у лікарні, доглядала маму. Самі розумієте, що я не могла приїхати до вас, бо не мала вільної хвилинки.

– А особисте життя? Склалося?

– Марійко, яке там особисте життя?! Мамі робили операції одна за одною, потім їй ставало гірше і гірше. Вона дуже страждала. Дуже.

Голос сестри став сумним, і я, щоб якось відволікти її від невеселих спогадів, трішки розповіла про життя нашої родини.

– А хочеш оселедця? – запитала я.

– Чому ж ти мовчала?! – Наталія сплеснула долонями. – Якби ти знала, як ми, українці, сумуємо за оселедцями! Два рази на місяць до української крамнички завозять у бочці оселедці, тож, якщо випадає вихідний день, йдемо туди із сусідкою-землячкою, купуємо оселедця, чвертку горілки, варимо картоплю в «мундирах» і влаштовуємо справжнє свято.

– Сумуєте за Батьківщиною?

– Так. Звичайно, що її з серця не викинеш, але повертатися не збираюсь.

– А діти є у тебе?

– На жаль…

– Вибач.

– Доки була жива мама, я не мала змоги з кимось побратися. Хто захотів би жити поруч з такою хворою? А потім вже було пізно.

– Як же ти опинилася в такій далекій країні?

Наталія розповіла, що її мама померла, а вона познайомилась з журналістом з Америки. Вони побралися, але його перевели на роботу в Росію, а Наталія поїхала до невідомої країни, де вже мешкає майже десять років. Подружнє життя у неї не вдалося, а ось громадянство вона вже отримала.

– Ти ж не знала мови, – сказала я. – Як ти там працювала?

– У мене було нелегке життя, – сказала вона. – Але мені завжди щастило на гарних людей. Вони були поруч зі мною в Україні, коли я боролася за мамине життя, я зустріла таких і в Америці. Зустріла добру жінку-американку, яка шукала доглядальницю для своєї хворої матері у штаті Флорида. Шість років я була поруч недужої жінки, але у мене був великий досвід роботи з такими людьми. Ми потоваришували з Джесікою, і вона навчила мене і мови, і вмінню вижити на чужині. Вже після смерті матері Джесіки я перейшла на роботу в іншу родину, але й надалі ми залишилися друзями.

– А де ж ти живеш? – поцікавилася я у сестри.

– Коли помер господар, якого я доглядала, його діти продали мені батьківський будинок у передмісті Чикаго. Тож житло я маю, прошу в гості! – посміхнулася Наталія.

– Ти одна змогла купити будинок? – здивувалася я.

– Так. Там це можливо. Також маю автівку, але її я придбала в кредит.

Ми сиділи до ранку за столом. Цікаво було дізнатися про Америку та її жителів не з книжок та телевізора, а від мешканки країни. Наталія, не дивлячись на всі випробування життя, не втратила почуття гумору. Я дізналася, що американці взагалі не мають звички готувати їжу вдома та не знають смак борщу. Вони або купують напівфабрикати, або їдять все з банок, або йдуть на обід до ресторану.

– Ось тому вони залюбки беруть на роботу українок, – засміялася Наталія. – Бо люблять гарно поїсти, а біля плити стоять не хочуть.

Ми довго сміялися, коли сестра розповіла про родину, де їй довелося працювати кілька місяців.

– Уявіть собі, – розповідала Наталія, повеселіла від ста грамів. – У двокімнатній квартирі в центрі Чикаго мешкають похилого віку брат і сестра. Дітей у них немає, але на рахунку у неї два мільйони доларів, а у нього – чотири. Автівки вони не мають, бо дорого її обслуговувати, харчуються кавою з булочкою та консервами з банки. І це ще не все! Йому сімдесят вісім років, він має стільки грошей, але ще працює сторожем!

– Можливо, вони брешуть, що мають такі статки? – дивуюся я, бо не можу збагнути, навіщо гнутися на роботі, коли є за що жити?

– Я на власні очі бачила їхні чекові книжки, коли розраховувалася по них. Але чекайте! Цікаве ще попереду! Цей чоловік щодня несе додому по рулону туалетного паперу, який краде в громадській вбиральні! Він приносить їх додому та складує в спальні!

– Не може бути! – я сміялася до сліз.

– Може! А бабцю я вожу на автівці по середах та п’ятницях в басейн плавати. Там видають кожного разу рушник, який усі люди залишають там, бо він входить до вартості абонемента, і наступного разу дадуть новий. А мільйонерша везе рушник додому і складає у стоси в тій самій спальні. Рушники та туалетний папір складені від підлоги до самої стелі.

– Що вони з ними будуть робити? – не можу стримати сміх.

– Мені самій було цікаво дізнатися, але не встигла. Мене звільнили, бо, як сказав дід, «ця українка забагато їсть».

– А бабця така стара і плаває в басейні?

– Розумієш, Марійко, там жінка в сімдесят років виглядає на українку, якій лише п’ятдесят. Там після семидесяти років жінки ведуть активний спосіб життя, вони вже виростили дітей, допомогли онукам, тож свій час витрачають у своє задоволення: ходять в салони, ресторани, басейни, на вечори відпочинку та мандрують світом. Вони не голодували, як ми, не працювали з п’яти років, до того ж, отримують достойну пенсію.

І поринули ми у далекі спогади, туди, де лишилося наше дитинство і було втрачене здоров’я…

…грудня 1999 р

Після відвідин нашої родини, Наталія нам часто телефонує. Я радію відновленню стосунків з сестрою, бо вже й не сподівалася її побачити.