Сестра Керри - Теодор Драйзер
Тоді їй пригадалася її сестра, яка жила на Ван-Б’юрен-стріт і з якою вона не бачилася з дня своєї втечі, а потім і рідна домівка в Колумбія-Сіті,— щось безмірно далеке, до чого вже не було вороття. Вона не збиралася шукати там притулку. Нічого, крім страждання, не завдавали їй і думки про Герствуда, що раз у раз повертались. Яка жорстокість — так її обдурити!
Настав вівторок, а з ним усе та ж нерішучість і вагання. Після вчорашніх невдач у неї не було ніякого бажання пускатися знову шукати роботу, проте вона гірко докоряла собі за слабодухість, виявлену напередодні. І вона вийшла з дому, вирішивши ще раз заглянути до Чікагської опери.
На превелику силу зважилася вона ввійти туди і звернулась до касира з запитанням, де можна побачити директора.
— Директора трупи чи директора театру? — перепитав чепурно вдягнений молодий касир, на якого зовнішність Керрі справила приємне враження.
— Не знаю, — відповіла Керрі, розгубившись.
— Директора театру вам сьогодні не вдасться побачити, — вже від себе пояснив молодик. — Його немає в місті.
Помітивши її збентеження, він додав:
— А в якій справі вам потрібний директор?
— Я хотіла довідатись щодо роботи, — відповіла Керрі.
— В такому разі вам краще звернутись до директора трупи, — порадив він. — Але його теж тепер немає.
— Коли ж він буде? — спитала Керрі, при цих словах раптом відчувши полегкість.
— Десь між одинадцятою і дванадцятою. Буває він також після другої.
Керрі подякувала і хутко вийшла з вестибюля, а молодик стежив за нею крізь бічне віконце своєї роззолоченої клітки.
— Гарненька! — сказав він сам до себе і почав мріяти, ніби він закохав її в себе.
У Великому оперному театрі саме виступала одна з провідних опереткових труп тих часів. Тут Керрі побажала бачити директора трупи. Вона не мала уявлення про те, які незначні повноваження мав цей адміністратор, не знала вона й того, що якби в трупі була вакансія, на неї прислали б актрису з Нью-Йорка.
— Його кабінет нагорі,— сказав їй касир.
У кабінеті директора було кілька осіб. Двоє стояли, спершись на підвіконня, третій розмовляв з добродієм за столом з відкидним верхом — це й був директор. Керрі стурбовано озирнулась по кімнаті, її злякала думка, що доведе-
ться викласти своє прохання перед таким зборищем, а двоє біля вікна уже й так розглядали її дуже пильно.
— Нічого не можу зробити. — говорив директор. — У містера Фромана таке вже правило: нікого стороннього не пускати за куліси. Ні, ні!
Керрі несміливо чекала, стоячи. У кабінеті були стільці, але ніхто не запропонував їй сісти. Відвідувач, з яким розмовляв директор, пішов засмучений, а те світило з поважним виглядом заглибилося в якісь папери, що лежали перед ним, так, ніби це було щось винятково важливе.
— Гаррісе, ви читали сьогодні в «Гералді» про Ната Гудвіна?
— Ні,— відповів той. — А що таке?
— Учора в театрі Гулі він цілу промову виголосив перед публікою. Ви почитайте.
Гарріс підійшов до столу з газетами і почав шукати там номер «Гералда».
— А вам чого? — спитав директор у Керрі, очевидно, вперше помітивши її.
Він подумав, що вона прийшла просити контрамарок.
Керрі зібрала всю свою відвагу — не дуже багато, сказати правду. Вона розуміла, що не має сценічного досвіду, і тому була певна, що їй відмовлять. Така певна, що вирішила удати, ніби шукає тільки поради.
— Чи не можете ви сказати мені, як попасти па сцену?
Зрештою, це був найкращий підхід до справи. Добродієві,
що сидів у кріслі за столом, Керрі сподобалась, а наївність запитання і її поведінка ще більше зацікавили його. Він усміхнувся, усміхнулись і інші двоє, хоч і намагалися приховати свою веселість.
— Не знаю, далебі, що вам сказати, — відповів він, безцеремонно розглядаючи її.— А ви маєте сценічний досвід?
— Дуже невеликий, — відповіла Керрі.— Я брала участь у аматорських спектаклях.
їй хотілось якось підтримати інтерес директора.
— Ви ніколи не вчились на акторку? — провадив той з поважним виглядом, аби справити враження як на Керрі, так і на своїх друзів.
— Ні, сер.
— В такому разі я не знаю, далебі,— відповів він, недбало відхиляючись назад у своєму кріслі перед Керрі, що все стояла. — А чому вам так хочеться на сцену?
Керрі бентежила його зухвалість, проте вона тільки усміхнулась у відповідь на його самовдоволену посмішечку і промовила:
— Треба ж на щось жити.
— Ах, так! — озвався директор, дуже зацікавлений її зовнішністю, і в голові у нього промайнула думка про можливість ближчого знайомства з нею. — Це, безперечно, цілком поважна причина. Але, бачте, річ у тому, що Чікаго не підходяще місце для цього. Вам би слід поїхати в Нью-Йорк, там значно більше шансів. Тут навряд чи можна сподіватися, що вам дадуть хід.
Керрі привітно осміхалась, вдячна за те, що він такий ласкавий, — навіть дає їй поради. Директор помітив її усмішку, але витлумачив її трохи інакше. Він вирішив, що має нагоду для невеличкого флірту.
— Сідайте, — промовив він, присуваючи один із стільців, що стояли обабіч його столу, і стишуючи голос, щоб інші його не чули.
Ті двоє ледве помітно підморгнули один одному.
— Ну, я пішов, Барні! — звернувся один з них до директора, прямуючи до дверей. — Побачимось пізніше.
— Гаразд, — відповів директор.
Другий лишився в кабінеті і удав, що читає газету.
— А скажіть, ви думали про те, які ролі вам би хотілося грати? — вкрадливо спитав директор.
— Ні, ні,— відповіла Керрі.— Для початку я погодилася б на яку завгодно роль.
— Розумію, — промовив він. — Ви живете тут, у місті?
— Так, сер.
Директор дуже ласкаво всміхнувся.
— А ви ніколи не пробували піти в хористки? — спитав він уже зовсім по-дружньому.
Керрі раптом відчула в його поводженні щось неприємне, якусь умисну ввічливість.
— Ні,— відповіла вона.
— З цього починає більшість з тих, хто йде на сцену, — провадив він. — Це прекрасний спосіб набути досвіду.
І втупив у неї приязний, підбадьорливий погляд.
— Я цього не знала, — промовила Керрі.
— Це теж не легко, — провадив він. — Але часом, знаєте, дає добру нагоду. — Потім, ніби щось раптом пригадавши, вийняв годинника і поглянув на нього. — У мене справи о другій годині,— сказав він, — і зараз мені треба піти підобідати. Може, ви не відмовитесь перекусити зі мною? Ми б могли провадити нашу розмову.
— Ой ні! —