Піца Гімалаї - Ірена Ігорівна Карпа

— Ага. Я колись таким підробляла. Піцами. Ба, не довелося перекваліфіковуватися… Ну скажи, скажи, скажи, скажи-и-и-и!!! — важкі трекінгові черевики знову здійняли хмару ритмічної пилюки.

— Чим довше чекаєш, тим кращий суперприз, — ось і все, що сказав на це Дордже.

Десь із півгодини Редька йшла мовчки. А потім таки не витримала:

— От зараза. Так ти шо, все це знав із самого початку?

— Що «все це»?

— Ой, ну не грай мармеліка. Все це.

— Не все це. І не з самого…

— І ти мені тупо не казав?! — не чула його Редька. — Городив щось про поклик Батьківщини і культурну спадщину!

— І в якому місці я тобі збрехав, скажи, будь ласка? До того ж що би я мав тобі сказати, аби ти не подумала, що я псих, і поїхала зі мною? Що я знав, що я принц, але не знав, що лама, чи знав, що я лама, але не знав, що принц? Як би ти хотіла?

Редька задумалася.

— В принципі, так. Якби мені всю цю абракадабру сказали з самого початку, я би тупо нікуди не поїхала. Це навіть на знущання авторства моєї сестри не подібне. Це ж фантазію треба було б мати, а в неї такого не водиться.

Редька довго мовчала, слухаючи звук своїх кроків по дрібних камінцях і тиху пісню вітру під вухами її плетеної шапки. Вона намагалася не ставити питання, що застрягло у неї в горлі. Ну як же — принц, лама, спасіння й жених прекрасної, як вона сама йому наобіцяла, принцеси. Якщо їй, звісно, не п’ятдесят шість, і вона не чекає на Дордже ще задовго до його народження. Врешті Редька таки не витримала:

— Слухай… А це нічо, що ми з тобою, ну… той-во. Не страшно?

Дордже здивовано глянув на неї, а відтак розсміявся так голосно, що їй зробилось геть незатишно.

— А ти сама як думаєш? Страшно чи ні?

— Та заткайся! — розізлилась Редька. — Звідки я знаю, що мені тепер думати?! Ти, мало того, що духовна особа, так ще й обіцяний особі королівської крові. А тут прийшло якесь чмо і всьо поламало. Пророцтво, там, коту під хвіст раптом?

— Слухай, — ніжно, але твердо, обернувшись до неї, мовив Дордже. — Ти зараз трохи забагато на себе перебираєш. Не парся, як ти кажеш. Ти ніяк не можеш завадити пророцтву, бо ти його і виконуєш. Розумієш?

— Ну…

— А, — раптом здогадався Дордже, — може, тебе турбує моя так звана чистота? — тут він майже розсміявся ще сильніше, але вчасно зупинився. — Ні, люба, вибач. Не хочу тебе розчаровувати, але ти в мене не зовсім перша жінка. Як би я, по-твоєму, дожив до нашого поважного віку серед страшних, але дуже хтивих німок? — Він продовжував посміхатися, але Редьці, вже казна-що собі уявивши, було зовсім не смішно. Їй не хотілося собі уявляти коротконогу широкозаду німкеню, що важко лізла на її Дордже і викрикала отаким-от, як зараз у них над головами, воронячим голосом канонічні фрази з німецького порно. А потім, коли Дордже тихо вставав і вдягався, аби покинути її студентську кімнату, залишену сусідками за обумовленим наперед графіком гуртожитського траху, білява (чи фарбована на чорне?) німкеня з кульчиком у носі піднімалася на лікті в ліжку й сумно, заглядаючи в саму глибину очей Дордже, питала: «Du geht noch?» Schade.

Редьці не хотілось виглядати мямлею, торочити щось про якісь почуття чи пристрасті, хай все буде так, як буде. Пливе собі й пливе. Не записки ж йому в дупла дерев підкидати в решті-решт. Та й дерев тут не дуже багато щось.

— І все-таки, — за пару днів зізналася Редька, — мене впирає тримати в пам’яті образ твоєї таємничої спини. Це моя медитація, — вона виклично глянула на Дордже.

Дордже посміхнувся.

— Не дуже вдалий образ, думаю. Спина має бути рівна і правильна, як у дза-дзені. Або як стіна. Однаково найліпша медитація — лицем до стіни.

— А в мене до спини, — вперто відказала Редька.

— Та хоч до сраки, — засміявся він. — Аби не на шкоду громадськості.

48

Містечко, в яке вони прийшли понад вечір, не було подібним ні на що, побачене раніше. Воно наче було іграшковим містечком дитини-велетня. Але, як для декорації, забагато в ньому було справжності й завмерлої історії. В цій всій архітектурі взагалі було щось пташине — наче ластівки, занудьгувавши одноманітним продовбуванням своїх нірок у піщаних стінах, весь надлишок теракоти й охри перенесли сюди, склеївши все докупи слиною і слізьми.

— Це… це воно? — тихо запитала Редька.

— Ні, — якось роздратовано відповів Дордже. — Я ж казав тобі, ми не проходимо через те місце. Це щось типу дачі, чи що. Зимова резиденція.

— Ух ти.

— Та й взагалі я цього не пам’ятаю. Так, максимум із детальних описів вцілілих очевидців…

— То ти з кимось зустрічався з королівства за цей час?!

Дордже лиш пришвидшив ходу.

Оминувши старезний бювет із колись хитромудрою ліпниною чи карбунком — тепер уже й не визначити — головне, слушно зауважила Редька, що вода звідусіль ще й досі цебенить, вони трапили в вузенький прохід під арку, аж довелось пригинатися, і тут же, за рогом, перед ними постала химерна багаторівнева будівля.

Високі стіни вже торкнула руйнація. На дахах поскладано дрова, маленькі вікна, як у середньовічних європейських міських мурах, заставлено ґратами й завішано ганчір’ям. Над дверима казна-скільки років уже висіли химерні обереги з козячими чи яковими черепами. Всередині мукала худоба — видно, на перших поверхах місцевих помешкань поробили стайні.

— Колись оце також було королівським палацом, — байдуже сказав Дордже.

— Та ну. Правда?

— Хіба не видно? Нащо селянам будувати собі такі вежі? Це вже зараз вони тут все зайняли, коли нікому за цим дивитися.

— Нда. Усе відносно. Колись принцеси, тепер корови.

Вони вже вийшли з грубих кам’яних стін внутрішнього укріплення, як в одному з кутів — очевидно, колись це й було головним входом до замку — Редька помітила теракотового колоса, виліпленого наївно й дещо неоковирно, приставленого до стіни. З геніталій у нього стирчав новесенький, витесаний із дерева, член.

— А. Це страж до замку колись був. Тепер, бач, місцевий секс-символ. Певно, вірять, що приносить удачу в любовних справах. Підмазують його