Піца Гімалаї - Ірена Ігорівна Карпа
Редька ще раз зиркнула на настоятеля. Заснув, як немовля. При тому навіть не заплющивши повністю очей!
— Добраніч… — непевно сказала Редька.
Поки Дордже розстилав їхні спальники прямісінько під вівтарем, Редька ходила навколо в темряві, прислухалася до звуків старого монастиря й допитувалася про те, хто такі ці тритони і Падма Самбука.
— Падмасамбхава. І тертони, — терпляче пояснив Дордже, — це такі хлопці, що терми знаходять.
— Терми?
— Це усілякі старожитності: звитки, фігурки абощо, які мають фізичну форму і ховаються де-небудь під землею. Про такі тобі казав настоятель. Є ще інший вид передачі, ментальний. Це як откровення. Являється правильному чуваку Падма і повідомляє знання. Так було із Книгою Мертвих. Записав її, якщо не помиляюсь, тертон Карма Лінґпа.
— А… як стати правильним чуваком?
Редька анітрохи не почувалася наївним довбнем.
— Трєніруйтєсь, уважаємая, трєніруйтєсь, — засміявся Дордже.
Десь за стіною в таємничих коридорах уже доста довго бриніла гітара. Спершу Редька благоговійно сприймала тихий спів під неї за мантри, а відтак, смутно впізнавши в виконуваному творі «Stairways to Heaven», запитально глянула на Дордже.
— Тебе дивує акцент, репертуар чи порушення монастирського уставу? — засміявся він. — Любов — вона штука страшна. Просочується навіть через монастирські стіни. Тим більше, коли настоятель тугий на вухо. А коли він спить — і подавно. Так що давай лягай спати, поки пацани у рясах Елвіса не затягнули.
Тієї ночі Редька спала дуже неспокійним, виснажливим сном. Прокидаючись після одного жахіття, знову засинала, сподіваючись на спокій, але тут же бачила цілком логічне, чи геть перебільшене продовження попередньої серії.
В одній із частин вони з Дордже зайшли, покликані звідкись знайомим чорним молодиком, до підземного довжелезного ґроту. Слухали певний час, що він їм розповідав, — головно, якісь дурниці, що не трималися купи. Коли вони вирішили йти звідси подалі, він зачав благати їх почекати трохи, бо вже саме зараз йому час перетворитися на якусь гаду, гару чи гуду. Сказали, що ліпше підуть, але чорний чоловік загудів якимсь потойбічним голосом, і сповився наче в кам’яну лялечку, тільки лице його й залишилося. Лялечка з виттям, від котрого волосся ставало сторч, кинулася їх переслідувати. Бігти, як зазвичай уві сні, було важко, і тут вже заволала Редька. Від непереборного страху чогось більшого, ніж смерті. Прокинулася від того, що Дордже торсав її за плече.
Помимривши щось про чорних посланців Несвідомого, Редька знову заснула.
В наступному сні вона вже була зовсім кволою. Якось без особливого інтересу й подиву виявила, що ліва сторона Дордже була Падмасамбхавою — треба тільки обійти його і правильно глянути з там-того боку. Сама ж вона — геть охляла, пасивна, як лялька з таканини, мальована богиня чи якась інша жіноча еманація, що повисла у Падми на шиї, тихо сподіваючись, що він хоч якось вплине на самовільний рух груботесаної дерев’яної колісниці, що несла їх кудись брудними вулицями її рідного міста.
Редька наранок почувалася розбитою, але чогось у пам’яті застрягли дивні слова — наче й не зі сну.
— Шо таке Єше Цогял? — спитала вона у Дордже, без особливої надії на відповідь.
— Звідки ти це взяла? — здивувався трохи він.
— Аби знала, звідки взяла, то в дурного б не питала.
— А. Доброго ранку. Впізнаю рідну хамку. Єше Цогял — це ж любов Падми, подарована йому тибетським царем як плата за посвячення. До того вона казьонною дружиною була. Царською тобто.
— Ой тяжка жіноча доля…
— Та чо тяжка? Бач, на всіх фресках вони щасливо собі трахаються. І не заважає їй у цьому статус жінки-будди.
— Думаю, тільки помагає. — Редька чогось зітхнула.
Дордже, непомітно для неї, посміхнувся.
— Ходімо снідати. Вперше ж он встали, як монахи, вдосвіта.
Після сніданку настоятель запропонував прогулятися околицями. А що Редька з Дордже не мали чіткого уявлення, куди їм далі сунути, тому погодились без особливого вагання.
— Тільки одяг раджу поки поміняти. А ваш можу наказати випрати. Тут такий вітер і сонце скоро буде, що все швидко висохне.
Редьку трохи напружила така пропозиція, але відмовлятись видавалося неввічливим.
Дордже дістались пурпурові ризи монаха, а їй — якесь жіноче дрантя, позичене, вочевидь, в однієї з прачок чи кухарок, мусили ж бути якісь жінки з села при монастирі, міркувала Редька. Одяг її пах чимось, що нагадувало масло. Двійко малих послушників порснули сміхом на вигляд Редьки, що незграбно загорталася в незвичне для неї вбрання. Навіть те, що називалося воно лаконічним словом «чоба», її не заспокоїло.
Натомість Дордже наче півжиття прожив у своїй благородній сіварі. Нічого природнішого на ньому бути не могло. Казна-чого Редьку накрило хвилею дрижаків: пригадався їх нещодавній секс.
— Н-да. Треба якось спробувати… — прицінилась до його обладунків вона.
Вниз від монастиря вела вузька стежинка. Вночі такими ліпше було не лазити — півкроку не туди, й ти весело летиш у провалля. Старому настоятелю допомагав зійти хлопчик. Редька боялася одного — наступити на своє розмантильохане брунатне чоботиння.
Сиво-жовта скеля, поросла пасмами небачених до цього Редькою рослин і жмутками висушеної сонцем трави, зненацька постала перед ними невблаганною вертикаллю. Тут вони й зупинилися. Редьку накрило тривожне відчуття глухого кута. Чого їх привели саме сюди? Досі вона якось не думала про те, що шматка мапи бракує, і що не ясно, де і скільки їм слід залишатися на цій далеко не безпечній окупованій території. Тепер же, глянувши на недоступну стіну, вона чітко усвідомила всю серйозність їхнього становища. Настоятель мовчав.
Подекуди на скелі бовваніли дерева, старезні й криві, що, здавалося, ще в бозна-яку доісторичну епоху відчайдушно вчепилися в камінь коріннями, аби разом із ним рости. Вгорі все так само пливло небо. Якщо задирати голову, щоби його побачити, можна гепнутись на спину — голова точно закрутиться. З-за горба навпроти загрозливо виповзли великі грозові хмари. Дарма. Нехай собі повзають — жодної краплі дощу не проллється. Не сезон.
Тут старий відкашлявся і глянув, примруживши очі, кудись наче повз час і простір.
— Ніколи не рахував, скільки років я чекав цього дня.
Несподівано він засміявся і сказав Дордже кілька фраз тибетською.
— Що, що він сказав? — нетерпляче смикнула хлопця за ризу Редька.
— Так, пожартував про те, що хоч і вуха й не зовсім здатні почути тріумфальну пісню дакіні з особливого приводу, очі здатні добре бачити. Ну, щось таке, перекладати тупо.
— А.
—
