Книга Балтиморів - Жоель Діккер
Вона не повинна була запізнюватися після роботи. Знала це, Люк їй так наказав. Вона зачиняла автозаправку о дев’ятнадцятій годині, і в дев’ятнадцять п’ятнадцять мала бути вже вдома. Якщо ж її не було о тій порі, він ішов із дому. Йшов до улюбленого бару і, повернувшись, брався до неї.
Вона чекала його до одинадцятої вечора. Хотіла було зателефонувати Вуді, та його в це не варто було вплутувати. Вона знала, що це недобре скінчиться. У такі хвилини їй кортіло втекти. Але куди?
Він увійшов, грюкнувши дверима. Вона здригнулася. Він став у дверях вітальні.
— Ох, мені так шкода… — простогнала вона, щоб погамувати лють свого чоловіка.
— Ти що це коїш, лярво? Га? Що коїш, питаю? Ти закінчуєш о дев’ятнадцятій. О дев’ятнадцятій годині! Чому я повинен сидіти тут і чекати на тебе, мов дурник? Ти за кого мене тримаєш, га? За йолопа якогось, так?
— Прости мені, Люку. О дев’ятнадцятій приїхали клієнти, потім я зачиняла заправку, то й запізнилася на п’ять хвилин.
— Ти закінчуєш о дев’ятнадцятій годині, то я хочу, щоб о дев’ятнадцятій п’ятнадцять ти була вдома! Це нескладно запам’ятати. Але ти завжди хочеш схитрувати!
— Таж поки все позамикаєш там…
— Годі вже скімлити, чула? Неси свою сраку в автомобіль.
— Люку, тільки не це! — благально вигукнула вона.
Він погрозливо тицьнув у неї пальцем.
— Тобі ліпше послухатися мене.
Вона вийшла надвір і залізла в його пікап. Він сів за кермо і рушив з місця.
— Прости, Люку, прости! — пищала вона як мишка. — Я не буду більше запізнюватися!
Він її не слухав. Тільки вилляв на неї потік брудної лайки. Дівчина плакала. Він уже виїхав з Медісона і звернув простісінько на п’яту автостраду. Проїхав міст Лебанон і котив далі. Вона благала його повернутися додому. Він реготав. «Невже тобі погано зі мною?» А потім раптом загальмував посеред шляху.
— Кінцева зупинка, пасажирів просять покинути транспорт, — сказав він тоном, що не передбачав заперечень.
— Люку, прошу тебе, тільки не це, — казала вона благально.
— Вилазь! — раптом крикнув він.
Коли він кричав, це означало, що треба таки виходити. Вона вийшла з авто, і він рвонув з місця, покинувши її за вісім миль від дому. Така була його покара: вона мусила повертатися пішки вночі в Медісон. Простувала у вогкій імлі, на ній була тільки коротка сукенка і тоненькі колготки. Постать її помалу тонула в темряві.
Коли це сталося вперше, вона запротестувала. Люк аж почервонів від крику, виганяючи її з автомобіля, й вона збунтувалася. Сказала, що з дружиною так не поводяться. Тоді Люк вийшов з авто.
— Ану йди до мене, янголе мій, — майже ніжно звелів він їй.
— Навіщо?
— Я хочу покарати тебе. Дати тобі по мордяці, щоб ти второпала: коли я тобі щось звелів, ти повинна слухатися.
Вона відразу ж здалася.
— Вибач, я не хотіла гнівати тебе… Я піду, я все робитиму, що ти скажеш. Прости мені, Люку. Не гнівайся на мене, прошу!
Вона вийшла з авто і пішла автострадою, та й п’ятьох хвилин не минуло, як її змусив зупинитися Люків голос.
— Ти второпала, що я тобі сказав, чи ні? Ми що, не однаковою мовою балакаємо?
— Ні, Люку. Ти сказав мені забиратися, то я й забралася.
— Це було раніш! А тепер інший наказ. Я що тобі сказав, га?
Вона перелякано заридала.
— Я вже й не знаю, Люку… Вибач мені, я вже нічого не тямлю.
— Я звелів тобі прийти, щоб заробити по мордяці. Ти забула?
Ноги її затремтіли.
— Прости мені, Люку, я все добре засвоїла. Обіцяю, що тепер слухатимусь.
— Іди сюди! — загорлав він, не рушаючи з місця. — Коли я кажу іти сюди, ти повинна йти до мене! Чого ти хвостом крутиш, га?
— Вибач, Люку, я така дурненька, я більше не буду.
— Іди сюди, хвойдо! Ану йди, бо гірше буде!
— Ні, Люку, благаю тебе!
— Хутко!
Вона перелякано підійшла і стала перед ним.
— Ти заробиш п’ять добрячих лящів по рилу, второпала?
— Я…
— Второпала?
— Так, Люку.
— Лічи.
Вона стала перед ним, і він звів руку. Вона заплющила очі, здригаючись від ридань усеньким тілом. Він дав їй замашного ляпаса, і вона повалилася додолу. Вона ридала.
— Я сказав: лічи!
Вона хлипала, впавши навколішки на холодний бетон.
— Один… — насилу промовила вона.
— Добре. Встань!
Вона підвелася. Він знову дав їй ляпаса. Вона зігнулася вдвоє, взявшись долонями за обличчя.
— Два! — прохрипіла вона.
— Добре, тепер стань на місце.
Вона послухалася, він звів її лице догори і щосили вліпив ще один ляпас.
— Три!
Вона повалилася горілиць.
— Годі, годі, не лежи, вставай! І я не чув, щоб ти лічила.
— Чотири, — прохлипала вона.
— От бачиш, уже й кінець скоро. Стань переді мною й тримайся рівно.
Скінчивши ті катування, він звелів їй ушиватися, й вона відразу ж чкурнула відтіля. З годину йшла автострадою, аж перед нею з’явився міст Лебанон. До Медісона лишилася понад половина шляху. Вона скинула черевички, що геть намуляли їй ноги і не давали йти, і попрямувала вперед, ступаючи холодним асфальтом, що обдирав їй ступні. Раптом шлях осяяли автомобільні фари. Хтось їхав. Водій помітив її лише останньої миті й мало не збив. Відразу ж зупинився. Вона вже бачила цього хлопця на автозаправці. Отак уночі вона зустріла Вуді.
Відтоді, як вона запізнювалася, Люк одвозив її подалі й лишав на порожній автостраді, змушуючи пішки вертатися додому. Коли тієї ночі вона прийшла до хати, двері були замкнені зсередини. Вона вклалася на маленькому диванчику під козирком і заснула, тремтячи від холоду.
Вуді дедалі дужче переймався нею. Гіллель поділився зі мною своєю тривогою, розповівши про все те на початку 2001 року.
— Хтозна, чому він так прилип до тієї дівчини. Та вже півроку тільки й думає про те, як врятувати її. Він дуже змінився. Може, ти щось знаєш про це?
— Ні.
Я брехав. Знав, що Вуді намагався забути Александру, прихилившись до Коллін.
Рятуючи її, він сам хотів порятуватися. Зрозумів я й те, що в тих нічних спостереженнях Гіллель не просто супроводжував його задля товариства, а наглядав, щоб Вуді не утнув чогось лихого.
Він не зміг запобігти сутичці між Люком і Вуді, що
