Санаторійна зона - Микола Хвильовий

– Словом, ти мені рекомендуєш не чіпати цього питання і мовчати? Я мовчу.

– Це краще! – сказав він і раптом спитав: – Ти зі мною підеш обідати?

– Обідати? Який різкий перехід!.. – Але я все-таки погодилась, і ми вийшли на вулицю.

За півгодини ми були вже в їдальні Каракадзе. Там ми зустріли молодого композитора. Я познайомилась (прізвища зараз не пам’ятаю). Композитор запропонував нам піти після обіду в зоологічний сад. Він запевняв, що ми не пошкодуємо; туди нещодавно привезено прекрасні екземпляри.

– Мене трохи дивує, – сказала я, – що композитор цікавиться зоологією.

– Це й справді трохи химерно, але в наш вік без природознавства не обійдешся.

Він це сказав з іронією. Але я її не зрозуміла.

– От тільки погано, що наш шановний Чаргар не цікавиться цією наукою.

– Правда? – спитала я, звертаючись до художника.

Чаргар суворо подивився на мене. Композитор, що, мабуть, вважав мене за Чаргарову любовницю, раптом підвівся й уклонився нам: мовляв, він забирає свою пропозицію назад, бо зовсім не хоче бути виновником сімейної драми. Коли композитор пішов, я звернулася до Чаргара.

– Чуєш, – сказала я, – він зовсім не сумнівається, що я вже твоя любовниця.

– А хіба тебе це дуже цікавить? – тим же рівним і холодним голосом сказав Чаргар.

– Коли б не цікавило, я б не говорила, – сказала я й зрозуміла, що між нами вже почалась якась внутрішня боротьба.

Я підвелась і підійшла до дзеркала. Я знала собі ціну, але такою прекрасною я ще себе не бачила. Тоді мені ще ясніш стало, що Чаргар сьогодні свідомо й проти бажання відштовхує мене від себе. Для мене ясно стало, що він запобігає більш інтимних стосунків між нами. Він чомусь (це вже для мене ясно було) боявся їх.

Але мені вони були потрібні, як повітря, бо тільки такі відношення приводили мене до останнього, невідомого мені закутка людської душі, що в ньому найкраще мусили віддзеркалитись химерні озера загадкової далі.

Я сказала, що йду додому; він запропонував провести мене. Я відмовилась. Тоді між нами виник іще такий діалог:

– Так от, не турбуйся, я сама піду, – сказала я. – Але дозволь нагадати, що я подобалась тобі за одвертість… правда, за одвертість?

– Ну да, – сказав Чаргар.

– Так от, одвертість. Міщанська умовність не дозволяє жінці першій заговорити про кохання. Я від цієї умовності далеко стою і тому кажу тобі: я безумно кохаю тебе.

– Я це знаю, – холодно сказав Чаргар.

– І ти, очевидно, знаєш, що я досі не знала мужчини?

– І це знаю.

– Так от, я хочу, щоб ти був моїм першим мужчиною. Я хочу віддатись тобі.

– І це знаю, – знову холодно сказав Чаргар.

– Значить, фізично я противна тобі?

– Нічого подібного, – кинув він і зціпив зуби.

Це була страшенно зворушлива картина. Серед шумної вулиці стояла красива жінка й пропонувала своє тіло. Повз нас пробігали городяни і здивовано оглядали і мене, і Чаргара. В мені палало те почуття, яке переживають спортсмени в часи гри. Я сказала, що мені треба піти в книгозбірню. Чаргар запропонував провести мене. Я не відмовилась. Але, коли ми підійшли до дверей, їх було замкнуто. Я згадала, що сьогодні день відпочинку бібліотекарів.

– Ти мені дозволиш прийти до тебе завтра? – сказала я й подивилась на Чаргара.

– Я тобі вже сказав!

– Ти мені сказав, що цього не хочеш?

– Так!

Тоді я стиснула йому руку й пішла додому. Я йшла і ввесь час здригалась, ніби мені була зимниця. Я й не могла не здригатись: в перший раз мені довелося так одверто й так цинічно говорити. «Як сіроока журналістка», – подумала я.

Пам’ятаю, тоді в перший раз я розгорнула Біблію й почала її уважно читати. Читала мало не всю ніч. Коли я одривалась од неї, переді мною поставав наш біленький домик, золотий півник на флюгері й дорога до нашої глухої степової провінції. «Боже мій, до чого я дійшла. Що це таке? Навіщо мучити себе й другого?» Але тоді якийсь голос диявольськи шепотів мені:

– Він знає все, ти мусиш його побороти і взяти в нього те, без чого тебе нема, без чого ти не існуєш!

Це був, звичайно, страшенний ідеалізм, але я його й зараз поважаю. Поважаю за його непохитну волю, за прояви справжнього людського безумства. Справа в тому, що я, як це потім вияснилось, відважно намагалася протиставити себе своєму вікові, а він, вік, глузував із мене. Я хотіла прилучити чистий, я сказала б, святий романтизм своєї натури до заголеної й брудної правди життя, але це моє бажання розбивалось об глуху стіну наманікюреного віку. Уже з останньої зустрічі з Чаргаром щось ворухнулось мені, що з цього, мабуть, нічого не вийде, в цій нерівній боротьбі мене буде деморалізовано – і тільки. Проте все це я, мабуть, лише відчула, але не пізнала, бо інакше Чаргар не маячив би мені так довго серед бурного моря сірої, нудної й частіш за все паскудної буденщини.

«Ах ти, мій нещасненький Дон Квізадо!» – думала я про себе.

Вся трагедія була в тому, що я народилася все-таки людиною свого часу. Були такі хвилини, коли я й сама глузувала з себе. Тоді всесильний скепсис з’їдав мою гарячу віру – і від мого романтизму залишалося розбите корито. Вісімнадцяти років я вже все знала: знала і глуху провінцію, і столичний рух і навіть знала, чим живе цей прекрасний цвинтар – так звана гнила Європа. Інших доріг я вже не бачила. Повертатися на провінцію я не могла, і ніякий Руссо не зміг би привабити мене сільськими пейзажами.

«Ах ти, мій нещасненький Дон Квізадо!» – знову я думала про себе.

Повз мого вікна йшла синя міська ніч, і десь торохтіли традиційні підводи. Тоді я нарешті покинула Біблію й підійшла до вмивальника. Я почистила зуби, витерла холодною водою свої тугі грудні яблука й лягла спати. Але і в ліжку я довго не могла заснути.

Уночі пішов дощик. Була гроза, і блискавиці різали скло мого підвального вікна. Я підвелась і довго дивилася на зелену альтанку. Я згадувала княжий теремок і Ярославну, і згадувала тургенєвських женщин – таких чистих і хороших – і подумала, що вже таких женщин ніколи не буде й що навіть