Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
По-третє, сама Еліза Францівна та її три доньки-близнята — біляві, рум'яні й пухнасті Труда, Еліза і Марія — були такі привітні, ласкаві й доброзичливі! Вони дозволяли гімназистам закурювати в залі кав'ярні і самі в цей час поглядали через вікно, чи не наближається з вулиці Вахмістр, Мопс або Піль.
Словом, кондитерська Елізи Францівни Банке була одним із дуже небагатьох місць відпочинку наших пригноблених гімназистських душ.
— Вітаю панів гімназистів! — з сильним акцентом і дещо калічачи російську мову, всміхнулася назустріч нам Еліза Францівна. — Я бачу, пани гімназисти щасливо покінчили з екзаменами?
Ми відповіли зливою радісних вигуків, привітань і подяк і кинулися займати вільні столики: Труда, Еліза й Марія вже поспішали з тістечками.
— Свіженькі наполеони, панове!.. А я рекомендую вам марципан!.. Ні, ні, візьміть краще мікадо! — кожна з сестер вихваляла якийсь гатунок тістечок, автором якого була вона в пекарні позаду кондитерської.
Ми накинулись і на наполеони, і на марципани, і на мікадо. В кондитерській зробилося метушливо й галасливо. Ми почували себе справжніми, дорослими, повноцінними громадянами. Суспільство і держава покликали нас на допомогу. Значить, вони потребують нас. Значить, без нас вони не могли б обійтися. Чорт забери, але ми почували себе вже справжніми героями! Немовби ми оце мали йти помагати не на харчовому пункті, а на фронт — наражатися на небезпеки боїв.
Макар, який, крім книжок і футболу, мав ще й третій інтерес у житті — рожеве пухнасте личко шістнадцятилітньої Труди Банке, — відокремився від компанії і аврукав із своїм «предметом» в кутку біля прилавка. Очі його іскрилися м'яким сяйвом, кінчики вух пашіли, і губи вигиналися непевною та соромливою рурочкою. Одначе його ляси сьогодні не мали великого успіху. Обличчя Трудине, як і інших Банке, було тихе, сумовите, заклопотане, без звичайних вогників веселощів. Не розваживши сердешної дівчини, Макар повернувся до нас.
— Чого це Труда, та й всі інші, сьогодні такі кислі? — поцікавився хтось із нас.
— Взагалі, вони заклопотані долею їхнього дядька, що живе в Берліні. Він призовного віку, і його, мабуть, покличуть на війну.
— О!? — зацікавився Воропаєв. — Хіба Банке — німецькі підданці?
— Ні, вони взагалі російські підданці, але їхній дядько живе в Берліні і підданець німецький.
Капітан Роиоткж закопилив губу і зневажливо смикнув себе за ланцюжок пенсне.
— Я дивуюся з вас, сер, — примружився він до Макара, що ви підтримуєте такі близькі й «ніжні» знайомства з особами, які мають у Берліні дядьків, німецьких підданців. Га, сер?
Репетюк мав звичку звертатися до всіх на «ви», вважаючи це за ознаку найкращого тону. Крім того, в хвилини, на його погляд, особливо урочисті, він уживав тону трохи підвищено фальшуватого і називав усіх — сер, містер, мілорд, кабальєро, сеньйор тощо. Думка, яку він щойно висловив, у процесі висловлення сподобалась йому самому. Справді, як це так — водитися з дівчатами-німкенями, які мають дядька німецького підданця! Він же піде в німецьку армію і буде убивати наших! Карамба!
— Що трапилося, панове? — запитала Еліза Францівна і кивнула своїм дочкам. — Біжіть же, дітки, і кінчайте мерщій! — Потім вона знову повернулася до нас, чекаючи відповіді на своє запитання.
Але останнє своє речення, адресоване до дочок, вона, як і завжди в прямій розмові з ними, проказала голосно по-німецькому.
Репетюк раптом зблід. Золоте пенсне заплигало на його носі і, зірвавшись, повисло на золотому ланцюжку. Він зробив три кроки і спинився перед прилавком просто перед враженою Елізою Францівною — в позі, в якій щойно стояв перед нами інспектор Богуславський, і заговорив майже точно його словами.
— А трапилося те, — закричав він, підплигнувши, і голос його забринів верескливо, — що я попросив би вас не висловлюватися тут по-німецькому! Або відправляйтеся собі до чортового батька і до вашого дядька в Берліні!..
Кондитерська — наша дорога й улюблена кондитерська — захилиталася і закрутилася, немовби їй зробилося млосно. Прилавок, таця з пиріжками, кругляки тортів, бонбоньєрки з цукерками та високі скляні циліндри з різнобарвними сиропами до зельтерської — неодмінні свідки нашого дитинства, наших юнацьких радощів — попливли довкола нас в чудному й огидному млосному танці. Вони ховали від нас своє лице, їм було соромно глянути нам у вічі.
Еліза Францівна стояла за прилавком нерухома. Але її вуста не всміхались, як завжди, привітною посмішкою. Вони кривились і розпадались, даремно вона силкувалася звести їх і стулити. Її обличчя зробилося враз сіре, безбарвне і старе. Труда, Еліза і Марія застигли біля неї німі й бліді.
Страшний шарварок знявся в кондитерській. Півсотні гімназистів, що сиділи в залі, всі враз зірвалися, заговорили, засперечалися, загукали. Хтось штовхнув стільця, і він загримів на кахляній підлозі!
Потім усі ми рушили з кондитерської геть. На порозі Репетюк ще спинився і прокричав, що «нашої ноги» тут більше не буде. Ми тислися в двері, поспішаючи на свіже повітря, а головне — зникнути з очей Елізи Францівни та її трьох дочок. Личка Труди, Елізи й Марії ще промайнули востаннє крізь лиск вітрини — з широкими, нерозуміючими очима і засльозеними щоками. Ми одвернулися, щоб їх не бачити.
На вулиці Воропаєв запропонував вистроїтися і військовим строєм рушити на військову рампу. Його пропозицію зустріли з перебільшеним ентузіазмом — за зухвалу поведінку нам треба було сховатися з своїм душевним збентеженням. Ми вишикувались, а довкола нас уже ріс натовп міських роззяв та обідраних вуличних хлопчаків.
— Кроком… руш! — подав команду Репетюк.
П'ятдесят юнацьких підошов вдарили об брук. Брук задзвенів, і вуличкою покотилася гулка луна. Точнісінько така, як і від справжнього солдатського кроку, коли, маршируючи, «дає ногу» загін. Це було здорово! Ще дзвінкіше вдарили ми другою підошвою.
— Ать-два! — командував Репетюк. —
