Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес

опір багатіїв. Він домігся повного здійснення своїх благородних цілей. По-перше, він наполіг на тому, щоб Компанія перебрала на себе всю повноту влади. (Таке зосередження влади в одних руках було необхідне, з огляду на складність нових правил життя.) По-друге, на тому, щоб лотерея була таємною, безкоштовною і загальною. Продаж лотерейних білетів за гроші було заборонено. Кожна вільна людина, втаємничена в містерії Бела{286}, автоматично ставала учасником священних жеребкувань, які здійснювалися в лабіринтах Бога кожні шістдесят ночей і які визначали її долю до наступного розіграшу. Наслідки неможливо було передбачити. Щасливий жереб міг піднести чоловіка до участі в Раді Магів або наділяв його владою кинути до в’язниці свого ворога (очевидного або таємного) чи зустрітися в затишних сутінках спальні з жінкою, яка почала тривожити його уяву або з якою він уже втратив надію знову побачитися; нещасливий білет приносив каліцтво, ганьбу й навіть смерть. Іноді лише один якийсь факт — підле вбивство якогось С, таємниче звеличення В — відбувався внаслідок геніального поєднання тридцятьох або сорока жеребів. Комбінувати в такий спосіб — нелегко, але треба пам’ятати, що члени Компанії були (і є) всемогутніми й хитромудрими. У більшості випадків знання людьми того, що їхнє щастя — це лише гра випадку, мало б знизити їхній авторитет; аби уникнути цієї незручності, агенти Компанії застосовували методи навіювання та магії. Їхні дії, їхні прийоми трималися в таємниці. Щоб довідатися про заповітні надії і таємні побоювання кожного, користувалися послугами астрологів і шпигунів. Були кам’яні леви, був священний нужник, який називався «Кафка», були щілини в запилюженому водогоні, що, як усі вважали, сполучалися з Компанією: і лихі, і прихильно налаштовані люди приносили в ці місця свої доноси. Ці відомості, нерівноцінні за своєю правдивістю, зберігались у спеціальному алфавітному архіві.

У це важко повірити, але декотрі висловлювали своє обурення. Компанія, з притаманною їй стриманістю, не відповідала прямо. Її діячі обрали інший спосіб — на відходах, що залишалися на фабриці масок, вони накреслили коротку відповідь своїм критикам, яка тепер знайшла своє місце серед священних текстів. У цьому доктринальному документі говорилося, що лотерея — це внесення випадку у світопорядок і що помилки не суперечать випадку: вони його підтверджують. Там також було відзначено, що хоч Компанія і не заперечує існування левів та священного нужника (і не відмовляється від свого права переглядати інформацію, яка звідти надходить), проте вони не належать до системи офіційно схвалених закладів.

Ця заява заспокоїла тривогу суспільства. Вона також справила інший вплив, можливо, й не передбачений автором. Вона глибоко змінила дух діяльності Компанії. Мені залишається дуже мало часу; нас попередили, що корабель готовий до відплиття; але я спробую пояснити, що відбулося далі.

Хоч це й може здатися неймовірним, проте ніхто до того часу не намагався створити загальну теорію ігр. Вавилонянин не схильний до умоглядного аналізу. Він шанує вироки випадку, довіряє їм своє життя, свої надії, свій панічний жах, але йому ніколи не спадає на думку дослідити лабіринти його законів або обертання сфер, яке могло б його пояснити. Хай там як, а офіційна заява, про яку я згадав, спричинилася до багатьох дискусій юридично-математичного характеру. З однієї такої дискусії народилося таке припущення: якщо лотерея — це інтенсифікація випадку, періодичне введення хаосу в упорядкований космос, то чи не ліпше було б, якби випадок втручався в хід подій на всіх етапах жеребкування, а не лише на одному? Хіба не безглуздо, що випадок проголошує комусь смерть, а обставини цієї смерті — потаємність чи відкритість, термін чекання тривалістю в одну годину чи в цілу вічність — залишаються непідвладними випадку? Ці такі слушні сумніви зрештою спричинилися до значної реформи, складні аспекти якої (ще більше ускладнені віковою практикою) можуть збагнути лише певні фахівці, але я все ж таки спробую розповісти про неї, хай навіть лише на рівні її символіки.

Уявімо собі перше жеребкування, що проголошує якійсь людині смерть. На предмет виконання вироку влаштовують друге жеребкування, в якому пропонуються, скажімо, дев’ять можливих виконавців. Із цих дев’ятьох четверо можуть ініціювати третє жеребкування, яке назве ім’я ката, двоє можуть змінити свою участь у виконанні нещасливого жереба на участь у щасливому (у пошуках скарбу, наприклад), ще одному випаде доля зробити смерть більш болючою (скажімо, додати до неї ганьбу або прикрасити її тортурами), інші можуть відмовитися від виконання вироку. Це лише загальна схема. У реальності кількість жеребкувань нескінченна. Жодне рішення не є остаточним, кожне розгалужується на інші. Невігласи думають, що нескінченні жеребкування вимагають нескінченного часу; у реальній дійсності вистачає того, щоб час міг нескінченно ділитись, як навчає знаменита притча про Змагання з Черепахою. Ця нескінченність чудово узгоджується з химерними сполученнями чисел Випадку і з Небесним Архетипом Лотереї, яким так захоплюються платоніки… Спотворене відлуння наших ритуалів, здається, досягло й берегів Тибру: Елій Лампридій{287} у своєму «Житії Антоніна Ґеліоґабала{288}» розповідає, що цей імператор писав на мушлях, яку долю визначає він для своїх гостей, тому хтось із них одержував десять фунтів золота, другий — десять мух, третій — десять байбаків, четвертий — десять ведмедів. Тут варто нагадати про те, що Ґеліоґабал був вихований у Малій Азії священнослужителями бога-епоніма.

Бувають також жеребкування безособові, невизначені за своєю метою: одне з них вимагає кинути у води Євфрату сапфір із Тапробани; друге — відпустити на волю птаха з вершини башти; третє — один раз на сто років прибирати (або додавати) піщинку від тих (або до тих) незліченних, які лежать на березі моря. Наслідки іноді бувають жахливими.

Під благодійним впливом Компанії умови нашого життя насичені випадковістю. Покупець дюжини амфор дамаського вина не здивується, якщо знайде в одній з них талісман або гадюку; писар, який переписує якийсь договір, майже ніколи не відмовиться від того, щоб занести туди якісь хибні дані; я сам у своїй лаконічній розповіді там невиправдано додав трохи блиску, а там — певної жорстокості. А може, також і таємничої монотонності… Наші історики, які є найпроникливішими у світі, винайшли метод виправлення випадку; ходять чутки, ніби застосування цього методу (загалом) приводить до достовірних результатів; хоча, природно, й вони не можуть обійтися без бодай невеличкої дози обману. А проте ніщо так не насичене вигадкою та фантазіями, як історія Компанії… Палеографічний документ, викопаний у храмі, може виявитися продуктом учорашнього жеребкування або жеребкування, яке відбулося сто років тому. Не публікується жодна книга, бодай два примірники якої нічим би не відрізнялися. Писарі дають собі таємну