Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Фенні Флегг
Пеґґі вийшла з кухні й сіла поряд із ними.
— Куксо, не кажи їм такого.
Він посміхнувся.
— Але ж вона це робила. Завжди вигадувала спосіб позбиткуватися з нього. Та, як я вже казав, вона лише хотіла, щоб люди вважали її негідницею. Усередині ж вона була м’якою, мов зефір. Як того разу, коли син священика Боббі Лі потрапив під арешт. Вона була першою, кому він зателефонував, шукаючи допомоги.
Він поїхав до Бірмінгема з двома чи трьома приятелями, напився як чіп і став гасати по кімнатах у самій спідній білизні, жбурляючи водяні кульки з вікна восьмого поверху; ось тільки Боббі Лі наповнював їх чорнилом, а не водою. Одна з тих кульок влучила прямісінько в голову дружини високоповажного члена міської ради, якраз коли ті заходили до готелю, прямуючи на якусь вечірку.
Тітці Іджі коштувало двохсот доларів визволити його з в’язниці та ще двохсот, аби вилучити ім’я Боббі з усіх реєстрів, щоб не було запису про затримання і його татко ні про що не довідався. Я їздив по нього разом з Іджі. Дорогою додому вона пригрозила хлопцеві: якщо прохопиться де-небудь, що це вона його звільнила, вона відстрелить йому… самі знаєте що. Їй нестерпно було від думки, що хтось знатиме про її добрі справи — особливо на користь сина священика.
І вся їхня компанія з клубу «Маринований огірок» поводилась так само — робили чимало добра, про яке ніхто так і не дізнався. А найцікавіше те, що старий добрий Боббі Лі зрештою став юристом і згодом обійняв посаду генерального прокурора при губернаторі Фольсомі.
Увійшла його донька Норма, аби прибрати решту посуду.
— Тату, розкажи їм про Залізничного Білла.
Лінда кинула на матір сердитий погляд.
Кукса сказав:
— Залізничний Білл? О Господи, ви ж не хочете насправді чути про Білла, чи не так?
Хлопець, який насправді хотів забрати Лінду й припаркуватися з нею десь у затишному місці, сказав:
— Та чого ж, сер, я б залюбки про це послухав.
Меккі посміхнувся своїй дружині. Цю історію вони чули сотні разів і знали, як Кукса обожнює її розповідати.
— Гаразд, це було під час Великої депресії. Якимось чином ця особа, прозвана Залізничним Біллом, пробиралася на потяги урядового забезпечення і викидала звідти товари, аби їх потім підібрали негри. І зістрибував з потяга раніше, ніж його встигали схопити. Це тривало роками, і дуже скоро кольорові про нього вже складали легенди. Присягалися, що хтось бачив, як він перетворився на лисицю і пробіг двадцять миль по паркану з колючим дротом. А ті, хто дійсно бачили його, казали, що він носить довге чорне пальто і чорну плетену шапку. Навіть пісню про нього склали… Сипсі каже, що вони щонеділі молилися в церкві за Залізничного Білла, аби Бог захистив його.
Залізниця призначила за нього величезну винагороду, але жодна жива душа у Вісл-Стоп не донесла б на нього, навіть якби знала, хто це. Кожен губився в здогадках і висував власні припущення.
Мені спало на думку, що Залізничний Білл — це Артис Піві, син нашої кухарки. Він мав якраз відповідний зріст і був швидкий, мов блискавка. Я ходив за ним назирці день і ніч, але ніяк не міг підловити. Мені тоді було дев’ять чи десять, і я б усе віддав, тільки б побачити його в дії. Аби вже знати напевне.
Якось уранці, перед самим світанком, мені припекло в туалет. Коли я, напівсонний, добрів до ванної, там були мама й тітка Іджі та шуміла вода. Мама здивовано глянула на мене і сказала: «Зачекай хвилинку, любий», — і зачинила двері.
Я став квапити її: «Швидше, мамо, я не можу чекати!» Ну, ви ж знаєте, як зазвичай діти поводяться. Я чув, як вони розмовляють між собою. Дуже скоро вони вийшли, тітка Іджі витирала руки й обличчя. Коли я забіг усередину, умивальник був повний вугільного пилу. А на підлозі за дверима валялася чорна плетена шапка.
Я раптом зрозумів, чому вона постійно перешіптувалася зі старим Ґрейді Кілґором, місцевим детективом. Він повідомляв їй графіки залізничного руху… Це моя тітка Іджі здійснювала набіги на потяги.
Лінда сказала:
— Дідусю, ти впевнений, що це правда?
— Звичайно ж, правда. Ваша тітка Іджі й не на таке божевілля була здатна.
Він спитав Меккі:
— Я розповідав тобі про їхню витівку, коли Вілбур і Дот Вімз одружилися та на медовий місяць оселилися у бірмінгемському готелі?
— Ні, здається, ні.
Пеґґі сказала:
— Куксо, не думай навіть розповідати цю історію при дітях.
— Та все гаразд, не переймайся. Хай там як, Вілбур був членом клубу «Маринований огірок», і одразу ж після весілля Іджі та вся їхня зграя сіли в машину і якнайшвидше помчали до Бірмінгема, а там підкупили готельного клерка, щоб він пустив їх до номера, приготованого для молодят. І там розклали на ліжку купу всіляких штукенцій… Один Бог знає, чого там тільки не було…
— Куксо… — погрозливим тоном промовила Пеґґі.
Він засміявся.
— Чорт, насправді я не знаю, що то було. Хай там як, вони сіли в машину і поїхали додому. А після повернення молодят стали розпитувати Вілбура, чи сподобалися йому весільні апартаменти в «Редмонді», і раптом дізналися, що переплутали готель і якась бідолашна пара, мабуть, пережила найбільший шок у своєму житті.
Пеґґі похитала головою.
— Можете таке уявити?
Норма зазирнула під сервірувальний столик.
— Татку, розкажи їм, як ловив сома в річці Ворріор-Ривер.
Обличчя Кукси посвітлішало.
— Гаразд. Ви не повірите, які великі бувають ті соми. Пам’ятаю, одного дня йшов дощ і сом тримався так міцно, що протягнув мене слизьким берегом аж до води. Довелося щосили опиратися, щоб не впасти в річку. Гримів грім, шугала блискавка, а я боровся за життя, та за чотири години я таки витяг із води того старого донного вусаня. І, скажу вам, він важив фунтів двадцять чи навіть більше, а довжину мав ось таку…
Кукса витягнув єдину руку.
Худий майбутній терапевт сидів з дурнуватим виразом на обличчі, всерйоз намагаючись збагнути, якої довжини була риба.
Лінда, розсерджена, вперла долоню в стегно.
— Ох, дідусю…
Норма лише хихикнула з кухні.
Будинок престарілих «Трояндова тераса»
Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама
28 вересня 1986 р.
Сьогодні вони смакували картопляні чипси
