Старший боярин (збірник) - Григорій Михайлович Косинка
На кінець червня інститут завмер зовсім. Остання екзаменаційна сесія вже кінчилась, коридори спорожніли, і тільки купки студентів виправляли собі відпускові посвідки. Але Степан ще часто одвідував його, затримуваний громадськими справами. В маленькій кімнатці КУБУЧу й застав його якось Борис Задорожній, його приятель, з яким він останній час уникав зустрічі.
– А, ось де ти зарився! – скрикнув Борис. – Чому зник так раптом?
– Діла, – відповів хлопець, показуючи на кошториси.
– Діла ділами, а товаришів забувати не слід… Пам'ятаєш, у Шевченка – хто товаришів забуває, того Бог карає?.. Ну добре, що знайшов тебе.
– Ти мене шукав?
– Безперечно. Бачиш, я кінчив інститут…
– Мені ще два роки, – зітхнув Степан. – Кажуть, що ще один накинуто.
– Я п'ять років страждав, і то нічого. Але така справа – я вибираюсь із своєї кімнати й шукаю порядної людини…
– Мені кімнати до зарізу треба!
– А ти ще дивуєшся, що я шукав тебе! Чмок пана в ручку! Тільки не думай, що я на стаж їду – по науковій часті пішов, при кафедрі лишаюсь. А кімнату собі знайшов велику, сонячну…
– Везе ж тобі!
– Та мусить же бути нагорода за мої страждання! Але ти, Стефочко, найголовнішого не знаєш – я женюся.
– На тій самій?..
– На тій самій, білявій… Ох, я не можу про це спокійно говорити! Сам розумієш – любов…
Степан радісно обійняв його, почуваючи дивне полегшення, ніби з пліч йому звалився тягар, що він весь час на собі ніс.
«От, якби ще й мусіньку заміж віддати», – подумав він.
Ввечері вони оформили справу, і Степан сказав товаришеві:
– У моїх хазяїв мені так було неспокійно – раз у раз гості, гармидер, сили нема терпіти. Ти дуже мені пособив. Спасибі тобі, Борисе.
Той палко стиснув йому руку.
– Це така дрібниця, не дякуй, – схвильовано відповів він, кинувши свій жартівливий тон. – Мені за радість тепер зробити щось приємне. Я даю копійку жебракові, і мені гарно… Просто хоч дякуй ще й йому за те, що взяв!
– Щось ти слиниш, друже, – зауважив хлопець.
– Може… бо закоханий упень. Ти не смійся – кохання є! Починаю вірити, брат, у вічне кохання, їй-богу!
Борис дав йому свою нову адресу й просив зайти так тижнів через два, коли він влаштується вже подружньо.
«Ну, це небезпечно», – подумав хлопець, а вголос додав:
– Я завтра ж перебираюсь.
На прощання вони, трохи повагавшись, поцілувались.
Хлопець знизнув йому вслід плечима. Ну й справді ж смішний цей Борис! Він аж ніяк не припускав, що тут може бути мова про обопільне чуття. Він уявив на мить Надійчине обличчя, її очі, що йому колись сміялися, і якось остаточно переконався, що любити вона може тільки його, Степана Радченка, і нікого більше. Тільки він має на неї якісь незнані нікому права, і на його поклик мусила б прийти негайно. Хлопець так себе почував, ніби мав зверхню владу над щастям товариша й дозволяв йому тим щастям користуватись.
Потім йому стало шкода Бориса. Щасливі все-таки нагадують хворих і потребують обережного поводження. Щастя кінець кінцем – це недуга душевної короткозорості, можливе воно тільки в умовах неповного обчислення обставин і неповного знання про речі. Гострий зір таке саме лихо, що й сліпота, й найнещасніші люди – астрономи, що на ясному сонці бачать прикрі плямки.
Почасти збентежений близькою зустріччю з щасливою людиною, а ще більше – неминучістю прощатись сьогодні вночі з мусінькою, хлопець був сумний і не міг цілком спожити радість від давно бажаної зміни помешкання, початку незалежного простування в прекрасний світ. Хоч він і розраджував себе словами мусіньки, що обіцяла не стримувати його, коли стане непотрібна, але був вельми непевний, чи визнає вона себе за непотрібну саме в той час, як і він це зробить.
Він зітхав і нудився аж до ночі, навіть лютував з несправедливості можливих неприємностей за всі ті послуги, що він родині Гнідих учинив.
Дійсно, коли він, ніби жартома, оголосив новину, вона розітнулась над Тамарою Василівною громовим ударом. На мить вона якось принишкла, і хлопець злякався, чи вона, бува, не зомліла. От була б морока!
Аж ось вона зашепотіла так тихо, що він ледве розбирав її слова:
– Ти підеш… Я згодна… Я знала… Перед тобою ще все. Лишися тільки до осені… Восени ти підеш… Падатиме лист. Будуть тихі вечори… Тоді ти підеш… Хай це буде маленька жертва – перед тобою ж усе… Життя, щастя, молодість! Перед тобою все… Я прошу крихітку… Це так важко? Ти такий скупий? Ти не хочеш корови порати? Ну, візьмемо робітника… Переходь до кімнати… Що ти хочеш? Ну, не до осені… На один місяць! На тиждень! На один день, тільки не зараз, не зараз!
Він дав їй висловитись і сказав, повиваючи свій голос жалем і смутком, силкуючись виявити глибоке співчуття до її горя:
– Справа так з кімнатою повернулась… Мусінько, я ж приходитиму до вас…
Вона раптом відкинула його руку, що простяглась її обійняти.
– Ти ще й брехун! – промовила вона вголос. – Ти хочеш мене дурити? Я взяла його з вулиці, як байстря, а воно мені милостиню подає!
Хоч яке непевне було його становище, а слова ці він прийняв як страшенну образу. Він – байстря? Склав максимум, перейшов на другий курс інституту, має громадське навантаження, пише оповідання, якими зацікавився відомий поет, – і він байстря! Та чи не досить йому панькатись із цією бабою? Але не встиг він добрати відповіді, свого вщербленого самолюбства гідної, як Тамара Василівна погладила йому голову.
– Не сердься, Степанку, – сказала вона так покірно, що він міг задовольнитись, – боляче мені… Але все це дурниці. Завтра підеш. Завтра, через тиждень, через два – однаково це треба пережити! О, любенький, ти навіть не розумієш, що тут переживати! Підеш собі, свистячи, і гаразд! Я теж не плакатиму. Плаче той, хто сподівається розради. А я самотня. Максим пішов. І ніколи не вернеться.
Вона тихо засміялась, потягуючись.
– Пам'ятаєш, я розповідала тобі про себе?
– А що?
Він радий
