Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер
— Ну, а ти? — запитав Йоссар’ян. — Ти ж не ходив по шоколад у Маракеші, а влип так само… У чому ж твоя вина?
— Не знаю, — з відтінком блазенської тривоги признався Мудренджер. — Певно, і в мене були якісь гріхи.
— І ти справді в це віриш?
— Дурниці,— засміявшись, відповів Мудренджер. — Просто мені захотілося трохи тебе подражнити…
Аж надто багато небезпек оточувало Йоссар’яна, тільки встигай повертатися. Гітлер, Муссоліні, Тодзіо, ті просто із шкури лізли, щоб спровадити його на той світ. Так само прагнули його смерті і схиблений на марш-парадах лейтенант Шайскопф, і пойнятий жадобою судити й карати червонопикий гладун полковник із пишним вусом, і Везунбі, і Тупермейєр, і Гадд, і Порк. Він був майже певний, що смерті йому зичили й сестра Занудер із сестрою Качкіт, не кажучи вже про Техасця та сіайдиста: щодо цих двох у нього не було вже жодних сумнівів. Разом з ними намагалися вкоротити йому віку всі на земнім світі зенітники і буфетники, водії і крутії, домовласники й орендатори, здирники, зрадники і патріоти, лінчувателі, легковіри і лакизи — всі вони люто ненавиділи його й намагалися звести зі світу. Всі прагнуть твоєї смерті — це і був той секрет, що його виплескав на нього Снігген під час нальоту на Авіньйон, виплескав, ще й розбризкав по всьому літаку.
Йоссар’янові загрожували згубою його власні лімфатичні вузли, нервові клітини й кров’яні тільця, нирки й печінка. А були ще опухи мозку, недокрів’я й білокрів’я, прогресуючий параліч і розсіяний склероз. Звичайна родимка могла перетворитися на розплідник ракових клітин. Існували хвороби нашкірні, кісткові, легеневі, шлункові, серцеві, хвороби голови і шиї, паху, грудей і живота, хвороби стіп і навіть нігтів на пальцях ніг. Мільярди працьовитих мурашок-клітин невпинно й невтомно день і ніч копошилися в його організмі, геть згораючи в цій неймовірно важкій роботі, аби лиш він був живий і здоровий, — і кожна з них була його потенційним ворогом, здатним щомиті завдати зрадницького удару. На світі була така безліч усіляких хвороб, що лише люди з хворою уявою, як-от Йоссар’ян та Голодний Джо, могли думати про них безперервно.
Голодний Джо колекціонував смертельні хвороби і розташовував їх в алфавітному порядку, так щоб одразу знайти ту, яка, на його думку, загрожувала йому в дану мить. Він дуже розстроювався, коли потрібна хвороба виявлялась не на своїм місці або коли його каталог довго не поповнювався. Тоді він у холодному поту мчав по допомогу до Дока Дайліка.
— Подаруй йому пухлину Юїнга, — порадив Йоссар’ян, коли Док Дайлік знову прийшов порадитись, як допомогти Голодному Джо, — а на додачу підкинь меланому. Голодний Джо любить хронічні хвороби і обожнює скоротечні.
— І звідки ти тільки знаєш таку силу всіляких хвороб? — із професійною цікавістю поштиво запитав його Док Дайлік, бо чув ці не знайомі йому назви уперше.
— У шпиталі я регулярно читав «Рідерс дайджест».[34]
І справді, Йоссар’ян боявся одразу стількох хвороб, що часом ловив себе на бажанні переселитись до шпиталю на постійно й довіку не вилазити з кисневого боксу, і щоб навколо день і ніч юрмився цілий гурт медсестер та лікарів, охороняючи його від нападу будь-якої недуги, а головне, щоб тут же стояв хірург із нагостреним скальпелем, готовий у разі потреби негайно щось там відтяти чи вирізати. Скажімо, аневризму аорти — хіба ж інакше можна врятувати людину, в якої аневризма аорти? І тому Йоссар’ян почував себе набагато безпечніше у стінах шпиталю, ніж поза його стінами, незважаючи на те, що хірурга зі скальпелем він боявся, як нікого. У шпиталі, відчувши себе зле, Йоссар’ян міг одразу загорлати, і всі кинулися б йому на поміч; але хай би він спробував загорлати поза шпиталем (а на його думку, горлати мусили б уже давно всі люди), і його одразу кинули б до тюрми або… поклали б до того ж таки шпиталю. І перше, про що Йоссар’янові кортіло несамовито загорлати на весь світ, був хірург зі скальпелем, який майже напевне був приготовлений для нього самого і для кожного, хто надто довго живе на цім світі. Його часто мучила думка: чи спроможеться він вчасно розпізнати у раптовій лихоманці, пропасниці, кольках, мігрені, відрижці, чханні, висипах, кволості, хрипоті, запамороченні або втраті пам’яті оті перші симптоми фатальної хвороби, що сповістять про неминучий початок неминучого кінця.
Він таки боявся, що Док Дайлік відмовиться йому допомогти, коли виплигнув у вікно з намету майора Майора і пішов укотре вже до Дока Дайліка, і його побоювання не були марними.
— Ти гадаєш, тобі треба чогось боятися? — запитав Док Дайлік, підводячи на мить свою бездоганно прилизану понуру чорноволосу голівку і докірливо пронизуючи Йоссар’яна сльозавими очицями. — Що вже тоді казати мені? Мої безцінні знання та вміння ржавіють на цьому паршивому острові, тоді як усілякі шарлатани загрібають десь там великі гроші. Ти думаєш, мені приємно сидіти тут день за днем і відмовляти тобі в допомозі? Було б іще півбіди, коли б я відмовляв де-небудь у Штатах або, скажімо, в Римі, але тут?! О, як нелегко мені казати тобі «ні» в цій клятій дірі!
— А ти не кажи «ні». Звільни мене від польотів.
— Скільки можна повторювати одне й те саме? — понуро забубонів Док Дайлік. — Я ж сказав, що не можу звільнити тебе від польотів.
— Ні, можеш. Сам майор Майор сказав мені, що тільки ти один в ескадрильї і можеш.
Док Дайлік не повірив власним вухам.
— Це майор Майор сказав тобі таке? Коли?
— Коли я придавив його в канаві.
— Майор Майор сказав тобі це в канаві?
— Ну, це він сказав уже в себе у кабінеті… Після того, як ми вилізли з канави і скочили до нього через вікно. Тільки не здумай про це патякати: він признався мені по секрету.
— От брехун поганий! От інтриган! — вигукнув Док Дайлік. — Ну, хто його уповноважував виказувати чужі таємниці? А він часом не пояснив, яким чином я можу тебе звільнити від польотів?
— Ти повинен написати невеличкий рапорт, що в мене виснаження нервової системи, і відіслати його до штабу полку. Доктор Стаббс постійно звільняє людей від польотів, а чому ти не можеш звільнити?
— Ну, звільняє він їх
