Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер
Вона опустила очі.
— Бачу, ви не розумієте… Мені було так соромно. Так соромно! Гаррі Квеберт, великий письменник із Нью-Йорка, знехтував моєю дочкою заради п’ятнадцятирічної шмаркачки. Моєю дочкою! Як мені було, га? Таке приниження! Таке приниження! Я розпустила чутки, що в Дженні з Гаррі все гаразд, то уявіть, що б усі сказали… Та й Дженні була в нього така закохана. Вона померла б, дізнавшись. Ото я й вирішила тримати все в таємниці. Бачили б ви мою Дженні на літньому балу наступного тижня. Така сумна, хоч і під руку з Тревісом…
— А що ж Пратт? Як відреагував, коли ви сказали йому про ту записку?
— Пообіцяв провести розслідування. Я ще раз йому нагадала, коли дівчинка зникла, і він погодився, що це може бути доказ. Біда в тім, що за той час аркуш зник.
— Як це — зник?
— Зберігала його в сейфі у «Кларксі». Відімкнути його могла тільки я. Та на початку серпня 1975 року той аркушик раптом зник. Нема записки, нема і доказу проти Гаррі Квеберта.
— Хто міг узяти його?
— А хтозна! Я й досі нічогісінько не можу второпати. Величезний суцільний сейф, ключ був лише у мене. Там зберігалася вся бухгалтерська звітність «Кларксу», платня і трохи готівки для замовлень. Якось уранці я виявила, що аркуша там уже нема. І жодних слідів уторгнення. Все на місці, нема лише того клятого клаптя паперу. Як таке могло статися, не розумію.
Я записав її слова: історія ставала дедалі цікавіша. І поставив ще одне запитання.
— Скажіть, пані Квінн, що ви відчули, дізнавшись про почуття Гаррі до Ноли?
— Лють і відразу.
— А вам не спадало на думку спробувати помститися Гаррі, надсилаючи йому анонімні листи?
— Анонімні листи? Хіба я схожа на людину, яка здатна чинити таку гидоту?
Я не став наполягати і розпитував далі.
— Як гадаєте, у Ноли міг бути зв’язок з іншими чоловіками в Аврорі?
Вона мало не захлинулася холодним чаєм.
— Оце вже маячня! Чистісінька маячня! Вона була хороша дівчинка, така мила, послужлива, працьовита, розумна. Що ви оце вигадуєте якісь дурнуваті масні історії?
— Я лише запитав. Ви знаєте чоловіка на ім’я Елайджа Стерн?
— Авжеж, — відказала вона, мовби йшлося про щось цілком звичне. І докинула: — Він був власником перед Гаррі.
— Власником чого?
— Будинку, звісно ж, Гусячої бухти. Дім належав Елайджі Стернові, раніше він туди регулярно навідувався. Здається, то був родовий маєток. Колись Елайджу можна було частенько зустріти в Аврорі. Потім він успадкував батькову справу, йому стало ніколи, і він почав здавати Гусячу бухту в оренду, і врешті продав дім Гаррі.
Я не вірив своїм вухам.
— Гусяча бухта належала Елайджі Стерну?
— А певно. Що з вами, нью-йоркський парубче? Ви геть пополотніли…
*
У понеділок, 30 червня 2008 року, о десятій тридцять ранку, в Нью-Йорку на п’ятдесят першому поверсі хмарочоса видавництва «Шмід і Гансон» на Лессінґтон-авеню Рой Барнаскі розпочав щотижневу нараду зі своєю секретаркою Маризою.
— Маркус Ґольдман сьогодні мав надіслати вам рукопис, — нагадала Мариза.
— Гадаю, ви нічогісінько не отримали…
— Нічогісінько, пане Барнаскі.
— Я так і думав, розмовляв з ним у суботу. Ото вже впертюх. Усе марно.
— Що мені робити?
— Сповістіть про це Річардсона. Скажіть, що ми подаємо позов у суд.
Цієї миті в двері постукали: Маризина помічниця дозволила собі урвати нараду. В руках у неї був аркуш паперу.
— Я знаю, що у вас нарада, пане Барнаскі, — сказала вона, — та вам допіру надійшов мейл і, здається, дуже важливий.
— Від кого це? — роздратовано спитав Барнаскі.
— Від Маркуса Ґольдмана.
— Від Ґольдмана? Дайте сюди негайно!
Від: [email protected]
Дата: понеділок, 30 червня 2008 року, 10:24
Дорогий Рою!
Ця книжка — не казна-що, написане з метою привабити публіку, користуючись загальним ажіотажем.
Ця книжка — не тому, що її вимагаєте ви.
Ця книжка — не для того, щоб порятувати мою шкуру.
Ця книжка — бо я письменник. Ця книжка розповідає про реальні речі. Ця книжка — про людину, якій я зобов'язаний геть усім.
У додатку ви знайдете її перші сторінки.
Якщо вам сподобається, зателефонуйте.
