Твори в п'яти томах. Том 2 - Роберт Льюїс Стівенсон

Що ближче я підходив до будинку, то похмурішим він здавався. Це було, очевидно, тільки одне крило незакінченої будівлі. Там, де мало бути його нутро, виднівся недобудований горішній поверх; на тлі неба вимальовувались незакінчені кам'яні сходи і помістки. Багато вікон були без шибок, і кажани влітали і вилітали з них, мов голуби з голубника.

Коли я підійшов зовсім близько до будинку, вже зовсім споночіло, і в трьох нижніх вікнах, розміщених високо над землею, дуже вузьких і добре заґратованих, заблимав мерехтливий вогник.

Невже це той палац, куди я йшов? Невже в цих стінах я маю шукати нових друзів і почати блискучу кар'єру? Адже там, у домі мого батька в Ессен-Вотерсайді, яскраве світло й вогнище було видно за милю навкруги, а двері відчинялися на стукіт кожного жебрака!

Я підходив обережно, прислухаючись, і до мене долинув брязкіт посуду та короткі вибухи сухого, різкого кашлю; але не чути було жодного звуку людської мови, навіть собака не загавкав.

Двері, наскільки я міг розгледіти їх у тьмяному світлі, були великі, дерев'яні, густо цвяховані. Серце моє завмирало, коли я підняв руку і один раз стукнув. Потім постояв, чекаючи. В домі запанувала мертва тиша; проминула ціла хвилина, і ніщо ніде навіть не ворухнулось, крім хіба кажанів над головою в мене. Я знову постукав і знову став прислухатися. На цей час мої вуха так призвичаїлися до тиші, що я навіть чув, як усередині будинку цокає годинник, повільно відраховуючи секунди; але той, хто був у цьому домі, причаївся і, очевидно, затамував віддих.

Я вже був подумав, чи не втекти мені звідси, та гнів узяв гору, і я з усієї сили заходився руками й ногами гатити в двері і голосно гукати містера Балфора. Раптом я почув над головою покашлювання; відскочивши від дверей, я глянув угору і в одному з вікон на першому поверсі побачив чоловіка у високому нічному ковпаку і розтруб дула короткої рушниці.

— Вона набита, — попередив голос.

— Я прийшов з листом до містера Ебінізера Балфора з Шооза, — сказав я у відповідь. — Він тут?

— Від кого той лист? — спитав чоловік з рушницею.

— Це не ваше діло, — відповів я роздратовано, мало не задихаючись од гніву.

— Гаразд, — почулось у відповідь. — Можете покласти листа на порозі і забиратися геть.

— О ні, цього не буде! — вигукнув я. — Я вручу його особисто містерові Балфору, як мені наказали. Це рекомендаційний лист.

— Який? — різко перепитав голос. Я повторив свої слова.

— А самі ви хто будете? — після довгої паузи почулося нове запитання.

— Я не соромлюся свого імені, — заявив я. — Мене звуть Девід Балфор.

Я певен, що при цих словах чоловік здригнувся, бо почув, як дуло рушниці стукнуло об підвіконня. Дальше запитання почулося після дуже довгої паузи, причому голос чоловіка якось дивно змінився.

— Твій батько помер?

Я так здивувався, що втратив голос і не зміг нічого сказати у відповідь, а тільки збентежено дивився на нього.

— Авжеж, — зробив висновок чоловік. — Він, безперечно, вмер. Тому ти й прийшов ламати мої двері. — Знову настала пауза, а потім він сказав зачіпливо: — Гаразд, хлопче, я впущу тебе, — і зник за вікном.

Розділ III

Я ЗНАЙОМЛЮСЯ ЗІ СВОЇМ ДЯДЬКОМ

Незабаром почувся брязкіт ланцюгів і засувів, двері хтось обережно відчинив і зразу ж зачинив, як тільки я переступив поріг.

— Іди на кухню і нічого не чіпай, — сказав голос; і поки цей чоловік порався з засувами та ланцюгами, замикаючи за мною двері, я навпомацки дібрався до кухні.

Вогонь уже яскраво розгорівся і освітлював таку злиденну кімнату, якої мені ще ніколи не доводилося бачити. На полицях стояло з півдесятка тарілок і мисок, на столі була приготовлена вечеря: миска вівсяної каші, рогова ложка і кухоль світлого пива. Більш нічого не було в цій великій порожній кімнаті зі склепінчастою стелею, крім кількох замкнених скринь, що стояли попід стіною, та шафи для посуду в кутку з замком на ній.

Закріпивши останній ланцюг, чоловік зайшов у кухню і почав уважно мене розглядати. Він був середнього зросту, сутулуватий і вузькоплечий, з землистим обличчям. Що ж до віку, то йому могло бути від п'ятдесяти до сімдесяти років. На ньому був фланелевий нічний ковпак і нічний халат з такої самої тканини, надітий поверх драної сорочки; цей халат замінював йому і камізельку, і каптан. Бритва, очевидно, вже давно не торкалася його обличчя. Та найбільше мене вразило і навіть налякало те, що він весь час не спускав з мене очей і водночас жодного разу не глянув мені прямо в обличчя. Я ніяк не міг здогадатися, хто такий цей чоловік; найдужче він скидався на старого, некорисливого слугу, якого за харч і житло залишили наглядати за цим великим будинком.

— Ти дуже голодний? — спитав він, дивлячись кудись у простір десь на рівні мого коліна. — Можеш з'їсти цю вівсянку.

Я зауважив, що це, очевидно, його власна вечеря.

— Пусте, — протяг він. — Я можу чудово обійтися й без неї. Однак я вип'ю елю: він трохи заспокоює кашель. — Чоловік відпив майже півкухля, все ще не зводячи з мене очей, а потім рантом простяг руку. — Покажи листа.

Я сказав, що лист адресований не йому, а містерові Балфорові.

— А я хто такий, по-твоєму? — спитав він. — Дай мені листа від Александера!

— Ви знаєте, як звали мого батька?

— Було б дивно, коли б не знав, — відказав він. — Твій батько був моїм рідним братом, і хоч тобі, здається, мало подобається і мій дім, і я сам, і моя чудова вівсянка, все-таки я твій рідний дядько, Деві, мій любий, а ти — мій рідний небіж. Тож давай сюди листа, а сам сідай і вечеряй.

Коли б я був менший на кілька років, то, напевно, розплакався б від сорому, втоми і розчарування. Тепер же я не міг знайти жодного слова у відповідь, ні доброго, ані злого, мовчки віддав йому листа, а сам сів до столу і почав їсти кашу так неохоче, як ніколи доти.

Тим часом мій дядько, нахилившись до вогню, крутив у руках листа.

— Ти знаєш, що в ньому? — раптом спитав він.

— Хіба ви самі не бачите, сер, — зауважив я, — що печатка не зламана?

— Бачу, — промимрив він. — Чого ж ти прийшов сюди?

— Віддати вам листа, — відповів я.

— О ні, — промовив він, хитро поглядаючи на мене. — Ти,