Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард
Після цього він знову ліг і помер уже вдруге. Товариші відклали його похорон до наступного дня. Але цього разу вони заплатили трунареві й примусили його добре забити труну, перш ніж везти її на кладовище.
Табір охочіше сприйняв версію Дінні, а не Зубоскалову, бо негоже збиткуватися з людей, що віддають останню шану своєму старому товаришеві.
Та, незважаючи на задушливу спеку, пилові бурі, дорожнечу продуктів, гостру нестачу води і лютування тифу, жадоба золота не покидала людей. Спрагу вони гамували в трактирах, коли надвечір поверталися з роботи: пива завжди бувало вдосталь навіть при найсуворіших обмеженнях на воду. Золота мрія допомагала людям забувати про випалену сонцем землю навколо них, про їх одчайдушну боротьбу за життя, вона зміцнювала почуття товариськості між ними, давала сили зберігати бадьорість за будь-яких обставин.
Чутки про нові знахідки та сенсаційні відкриття на далеких приїсках передавалися з уст в уста. Дік Ідес привіз дві тисячі унцій з ділянки, яку облюбував собі західніше Блискучого Призу і яку назвав «Світанням». Одразу ж там було закілковано ділянки на північ, південь, захід та схід. Буллі Хейс та його напарники показували чудові зразки з «Удачі» й «Міс Майн», що лежали за двадцять миль на південь від Білого Пера. Великі Фінгалові Брили в Еджудіні було продано англійському синдикатові за сто сімдесят тисяч фунтів. Шарп закілкував сорок два акри на північний схід від Мензіса.
Тихими задушними вечорами старателі, простягшись на землі, балакали й палили, а Саллі лежала горілиць і дивилась на зорі, що туманіли в паркому серпанку. Темрява і тьмяне сріблясте сяйво були цілющим бальзамом після сліпучого сонця й нестерпної спеки, що, здавалось, висушувала з тіла геть усю вологу. Але навіть цей короткий спочинок порушувався голосним ревом та форканням, що долинали із смердючих верблюдячих загонів Файзи і Таг Магомета.
Після роботи Морріс, як правило, завертав разом з Фріско в найближчу пивницю. Там нестача води зовсім не відчувалась, пиво лилося рікою, і коли Морріс повертався додому п’яний, Саллі навіть не могла дорікати йому: нехай потішиться, якщо це хоч трохи допоможе йому пройти крізь ці пекельні дні.
В усіх таборах тільки й було розмов, що про гори золота, знайдені в Маунт-Кетрін, та криваву розправу над тубільцями біля Піндінні.
Після «походу Мак-Кена» Дінні повернувся в Хеннан і тепер жив у наметі біля Браун-Хіллу з одним своїм давнім товаришем. За його словами, це Мік Джеральд привіз оті самі зразки, що породили легенду про гори золота. Мік пішов на розвідку з братами Перрі та невеликою партією інших старателів до Маунт-Маргарет, розповідав сам Мік. Там партія розкололась: він з Біллом та Сідом Перрі знайшли великий кварцовий валун, розбили його, взяли чимало крупнистого золота й назвали це місце Маунт-Кетрін. Розсипного там не було, але трохи далі вони натрапили на один пласт, який вирішили зареєструвати під назвою «Дезі-Белл».
Поки вони провадили розвідку, тубільці вчинили напад на табір і покололи списами в’ючних коней. Потерпілі кинулись доганяти кочівників і дорогою зустріли Неда Робінса, який, виявляється, намацав дальній кінець пласта Дезі-Белл і закілкував там ділянку. Нед подався разом із ними, щоб провчити тубільців.
Не гаючи марно часу, Мік Джеральд та Сід Перрі поїхали в Хеннан, щоб зробити заявку на Маунт-Кетрін. Робінс поскакав слідом за ними. Тоді Джеральд та Сід завернули до Кулгарді. Робіне наздогнав їх, і відбувся великий скандал. Джеральд побожився, що не робив заявки на Дезі-Белл, і Робінс повернувся диліжансом в Хеннан, щоб зробити заявку самому. Але Білл Перрі, який залишався в Хеннані, скочив на коня й раніше за нього примчав до контори інспектора. Коли прибув Робінс, все вже було оформлено — він запізнився. Більшість старателів гадали, що Джеральду й братам Перрі так і минеться нечесний трюк, яким вони позбавили Неда Робінса права на Дезі-Белл, але Робіне поклявся відплатити їм тим же.
Він пішов у поліцію і розповів про розправу над темношкірими. Джеральда й Білла Перрі було арештовано. Сід, почувши про це, сам віддав себе в руки властей.
В «Кулгардійському гірнику» з’явилась стаття, що закликала звернути увагу на звіряче поводження деяких безвідповідальних старателів з тубільцями.
«Над темношкірими було вчинено страшну різанину, — писала газета. — Не щадили ні стариків, ні жінок. Дітей видирали з рук матерів і розтрощували їм голови об каміння. Жінок піддавали варварським насильствам та гвалтуванню, і нещасних дикунів було безжально винищено майже до ноги».
Що можна було сказати? Кожен мешканець золотих приїсків знав, які знущання терплять темношкірі від деяких старателів. І нікому не треба було пояснювати, чому племена Піндінні вважаються особливо жорстокими та непокірними. Вони одчайдушне боролись за своє життя. Чужі люди й тварини — верблюди та коні — спустошували їхні криниці й мочарі, дичина гинула без їжі та води. Кочівники пускали в хід списи, щоб захистити свої права. А білі за це стріляли й убивали їх. Та якщо білі крали в тубільців їжу і воду, кочівники також вважали, що мають право красти у білого їжу. Відбувалися люті сутички, і кожен, хто в ті часи йшов на розвідку в глиб країни, знав, що він важить своєю головою.
Джонс Крупинка та Білл Єгосафат казали, що вони ніколи не мали клопоту з темношкірими, бо завжди ділилися з ними їжею і не чіпали їхніх жінок. Але там, де кочівники були настроєні особливо вороже, друзі теж не ловили гав і весь час були насторожі: спали на чималій відстані від табірних багать і пускали пастися коней так, щоб вони завжди були під рукою.
Довготелесий Джім та Клері Мак-Клерен були згодні, що краще дати кочівникам відступного й розійтися мирно. Та коли над кимсь із тубільців було вчинено насильство, плем’я вважає своїм обов’язком помститися за нього. І тоді для них існує лише один закон: око
