Смарагд - Валентина Миколаївна Мастерова

— А ти як думав? — промовив Агапіт, коли медсестра пішла. — Ребра поламані, голова побита, може, щось і всередині відбили. Та, слава Богу, кажуть, що інші кістки цілі.

— То я буду ходити? — вихопилося у Варфоломія.

— Ну, трохи ж іще полежиш, не так зразу. — Чернець підійшов до вікна. — Сніжок, слава Богу. Прикриє житечко до великих морозів. — Замовк, обернувся через плече до Варфоломія і промовив уже іншим, більш суворим голосом: — Воно ж кожен із нас колись летить сторч головою в прірву, а потім душа простягає очі нагору, благаючи порятунку. І Господь більше радіє з одного, що покаявся, ніж з дев’яноста дев’яти праведників, які не потребують каяття. А ти, сину, розгубився, забув, що Отець Небесний кожному дає випробування по силі його.

Варфоломій відчув страшенну втому і заплющив очі. Агапіт те побачив, замовк, тільки сумно дивився на розпухле, у синцях обличчя та забинтовану голову. Не стримався, важко зітхнув. Потім повернувся і знову задивився за вікно, де на землю тихо лягала зима.

Надвечір Варфоломію погіршало. І вже не лише Агапіт був у палаті, а й медсестра. Лікар теж часто заходив. З його стурбованого обличчя чернець зрозумів, що у Варфоломія справи серйозніші, ніж він думав. Знову тіло горіло, і червона рисочка в термометрі зашкалювала мало не на останню поділку. Бинт на голові просяк кривавими плямами, і вони перейшли на подушку. Варфоломій щось намагався говорити, але слова були нерозбірливі. Нараз рвонув із себе ковдру, яка і так прикривала його лише по пояс, і закричав:

— Господи! Господи! По чию душу ти прийшов — Данила, Смарагда чи Варфоломія? — втупився у стелю безтямними очима і вже не дихав, а голосно хрипів.

Агапіт злякано упав на коліна перед ліжком і почав уголос молитися, а медсестра вибігла з палати, і за хвилину коло Варфоломія скупчилися кілька чоловік у білих халатах. Хтось із них гримнув на старого ченця і виштовхав його за двері.

Агапіта в палату більше не пустили, і він ходив по коридору, не знаючи, куди себе подіти, поки санітарка не пожаліла його й не показала на двері:

— Отуди йдіть — там немає нікого. Лягайте на ліжко, на яке захочете, і відпочивайте. Тепер хворих мало, бо нині бідному чоловіку дешевше вмерти, ніж лікуватися. А в селах усі бідні, не те що у великих містах. — Хотіла щось іще сказати, та лише махнула рукою на двері порожньої палати.

Чернець зайшов і, не вмикаючи світла, сів на ліжко. Довго сидів, прислухаючись до тиші за дверима, поки не відчув, як голова стомлено хилиться на груди й злипаються очі. Щоб розігнати сон, підвівся і вже вкотре за добу опустився на коліна. Почув притишений гомін, розхвилювався, не витримав і прочинив двері.

— Ви ще тут? — побачив його лікар. — Йому гірше, але вам у палату заходити не можна. — Замовк, потім важко зітхнув. — Моліться, — розвів руками, — бо ми вже все зробили.

Агапіт задрімав лише перед ранком. Його розбудив грубий жіночий голос:

— А цей де взявся? Ще одного монаха прибили? Не лікарня, а якась богодільня, і за кожним прибирай. — Огрядна жінка зі шваброю та відром стояла у дверях і сердито дивилася на Агапіта. — Лежачий чи ходить? — гукнула до когось у коридорі.

— Хто? — у свою чергу запитав інший жіночий голос.

Агапіт підвівся, ніяково глянув на зім’яту постіль — спав, не розстеляючи ліжка й не роздягаючись.

— Простіть мені, — низько вклонився санітарці. — Я тут… біля товариша… Але мені заборонили. Як він?

— Я тобі що — лікар? — розсердилася санітарка, мовби чернець образив її своєю покорою. — Моє діло — онучу тягати за всіма вами. Ану, геть із палати.

Агапіт вийшов у коридор — за столом сиділа незнайома медсестра, і він зрозумів, що проспав чимало, бо вже на чергування заступила інша зміна. Підійшов, привітався, але у відповідь почув зневажливе:

— А тобі хто дозволив заходити у відділення? Це ж лікарня, а не притулок для бродяг. — Голос у медсестри був різкий і неприємний, а слова болючими.

Агапіт давно не бачив до себе такої зневаги, знітився і, ніби виправдовуючись, відповів:

— Вчора дозволили…

— Хто дозволив? Що ти мені отут розказуєш? — підвищила голос медсестра, не помічаючи, що в коридорі скупчилися хворі.

— Я дозволив, — почув за спиною Агапіт, і несподівано тепла рука лягла йому на плече. — Давайте я вас проведу в палату.

Він аж смикнувся злякано у дверях, коли побачив біле й непорушне обличчя Варфоломія.

— Нічого, уже краще, — притримав його лікар. — Думаю, криза минула. Бачите, у нього не лише травми, а й важке поранення. Дивно, як цей чоловік вижив. Не тепер, ні. А після отих ран… Ще й ходить, аж не віриться. Можете бути, скільки захочете, бо я зрозумів, що в нього з близьких нікого немає.

Варфоломій видужував важко, повертався до життя і не знав — радіти йому з того чи ні. Агапіт, що перші дні не відходив від нього, тепер став на день-два зникати, а куди — нічого не казав. Приїхала Мирослава, і він ледве впізнав її, коли зайшла до палати. Змарніла, наче теж після хвороби, з погаслими очима і якась розгублена, вона дивилася на нього винувато й мовчала, тільки по щоках текли сльози. «Не плач, кохана! — хотілося вигукнути Варфоломію. — Не треба. Краще посміхнися. Бо я так скучив за твоєю посмішкою. Скучив, скучив, скучив», — вистукувало непокірне серце.

— Еге, тут не плачуть, — пожартував, посміхаючись самими очима. — А будеш плакати — я все лікарю порозказую. — Обличчя його стало нарочито суворим. — Усе розкажу: що ти учням двійки ставиш, що мене забула й що в тебе он щось на обличчі.

— Де? — Мирослава розкрила сумочку, пошукала люстерко й не знайшла. Взяла хусточку, навмання тернула по щоці. — Є? — запитливо глянула на Варфоломія.

— Угу, — буркнув, ховаючи посмішку. — Давай витру. Може, то сажа чи ще щось?

Мирослава слухняно нахилилася до нього, і він витер своєю рукою сльози, спочатку на одній щоці, потім — на другій. Провів долонею по обличчю:

— Тепер уже гарна, дуже гарна.

— Який ти, — зніяковіла жінка. — Я думала, і справді… — дивилася на нього чорними, повними любові очима. Потім спохватилася й почала з торбинки виставляти на тумбочку гостинці. — Тут ось і Степан Павлович із Уляною Іванівною передали.

— Як вони? — запитав, тільки б щось говорила, тільки б чути її голос.

— Нічого. Тобі дякують. Теличка росте гарнюсінька, і Ластуня одужала. Ось бачиш — їхня сметана й молочко. — Згадала, що піст, і