Смарагд - Валентина Миколаївна Мастерова

— Чого це ти став таким добрим? — сам того не бажаючи, Варфоломій говорив сердито, бо інколи не міг стримати в собі тієї образи на мачуху й батька, що колись засіла в його душі й проступала час від часу, навіть тепер, коли батька уже не було. Але проступала, хоча він розумів, що то гріх, і не раз каявся.

— А я й був таким, — посміхнувся Юрій. — Ти просто не бачив. Даню, — підійшов до брата й легенько поклав йому руку на плече, — невже ти не відчуваєш, що тобі уже інші ліки потрібні? Ти ж будеш отут довго нидіти, й нічого не вийде. Збирайся.

Юрій не нав’язувався брату з розмовами, а той дивився за вікно автомобіля й дивувався тому, як вражає його все, що може в цю хвилину охопити зір. Не втримався, повернув голову до Юрія:

— Наче казка. Отак живе людина й за щоденною суєтою нічого не бачить.

Старший брат у відповідь лише кивнув головою, і Варфоломій знову замовк, тільки десь у свідомості промайнуло почуття вдячності за цю дорогу й мовчанку.

Проїжджали села, і його охопила звична вже туга. Мало де біля хвірток прочищені чи протоптані стежки — у багатьох місцях сніг лежав неторканий: не те що людського, а й котячого сліду не видно. Мов у глибокий сон поринули вулиці. Серце у Варфоломія стискалося від того, що вони вже ніколи не прокинуться з такого сну. Хіба навесні зацвітуть покинуті сади, щоб на якийсь час відсалютувати оцим сиротам-хатинам і тим, що завтра здивовано зойкнуть порожнечею кинутого житла й будуть день у день холонути і вмирати.

Зітхнув і вже не міг стримати невеселі думки.

— Одні нації плодяться, мов коти, а наша вимирає, — промовив, ніби роздумував уголос.

Юрій зрадів, що брат вимовчався, і перепитав жартома:

— Яка, брате, наша — циганська, чи що?

— Та ну тебе, — буркнув незадоволено Варфоломій. — Я серйозно. Бачиш, що он робиться, — хитнув головою за вікно, — наче після чуми.

— А може, й гірше, — тепер уже невесело погодився Юрій. — Бо з чумою борються, а тут навпаки — насильно щеплять смертельний вірус. І люди не тільки вимирають. Українці скоро по всьому світу розлізуться, як руді миші. І тільки злякано будуть озиратися на те, що колись називалося Україною.

Варфоломію не сподобалися такі слова, хотів дорікнути, що брат і сам руда миша, але відчував правду в словах, які вимовлялися не байдуже, а аж сердито, мовби звинувачуючи і його в тому. Все ж не хотів погоджуватися, бо душа протестувала проти такої правди:

— Послухаєш, то наче всі й за народ уболівають, а глянеш — поприпадали до горла, як п’явки, і кров смокчуть: що в демократа за сотні тисяч автомобіль, що в депутата, а народ хлібом не наїдається.

Юрій подумки посміхнувся на Варфоломієві слова, бо відчув, наскільки той далекий від усього, пов’язаного з політикою. І сам був далекий, та добре розумів, що усі демократи годуються з чиєїсь руки, часто брудної, або й іще гірше — у крові якогось беззахисного народу.

— Он подивись, — натиснув на гальма й кивнув у бік старенької бабусі в куфайці та намотаній по самі очі теплій хустці. Спираючись на палицю, з відром у руці, бабуся ледве дибала від своєї хати по вузесенькій стежці до заметеного снігом колодязя. — Ото українська старість сьогодні та й завтра.

Вони знову замовкли. Обидва думали про одне й те саме, але говорити не хотілося.

У багатьох місцях дорога була переметена снігом, Юріїв «всюдихід» пробуксовував, і Варфоломію здавалося, що саме в оцій кучугурі вони й засядуть. Але, гуркнувши, немов на кого лайнувшись, «Нива» виривалася зі снігового полону і їхала далі. Коли вони вкотре вискочили із замету, Варфоломій не втримався й похвалив:

— Гарна у тебе машина, надійна.

— Ага, — посміхнувся брат, — не те що імпортні шкарабанки. Виповзе на нашу дорогу й розтруситься через кілометр. То так, аби похизуватися. Моя Леся теж була загорілася, а потім таки погодилася, що не в Лондоні живемо.

— А ти не привіз мені фотографії? — повернувся до нього Варфоломій, різкіше відчуваючи біль у грудях, мовби вони теж при цьому ворухнулися.

— Якої? — у дзеркалі блиснув здивований погляд.

— Ну, дітей, Олесі твоєї? — Варфоломій і сам не зрозумів, чому зніяковів, і вже пожалкував, бо Юрій засміявся, чомусь посигналив у сніговий простір і вколов його, піднявши очі у дзеркало над лобовим склом:

— Своїх уже треба мати.

— Знущаєшся? — перепитав молодший брат з образою в голосі. — А я щиро.

- І я щиро, — посерйознішав Юрій, вдивляючись на дорогу, на яку лягали вечірні сутінки. — Тільки помовч, — обірвав, коли той знову хотів щось заперечити, — не треба мені твоєї проповіді про гріхи. Я за свій вік уже всього наслухався і не вірю, що народити дитину — гріх. Народження — це продовження, а смерть — кінець. І не переконуй мене про потойбічне життя, може, воно і є, але я його не знаю. Я знаю одне: що оці руки, — на мить відірвав руки від керма й повернув долонями вгору, — після смерті уже нічого не зможуть зробити, стануть прахом, як і все моє тіло, що бачить, відчуває і любить. Я народився, щоб теж народжувати, а коли б усі озиралися на оті, як ти кажеш, гріхи, — кинув погляд на брата, — то світ давно б перетворився на безлюдний острів, на якому б плодилися самі мавпи та удави. І кому він тоді потрібен — Богу? Сумніваюся. Хто б не створив це життя і цей світ, йому потрібні люди. Для чого — то вже ми з тобою до самої смерті не дізнаємося, а може, й після смерті нам дулю з маком піднесуть, а не істину. Невже ти віриш, що на тому світі душа матиме волю, якщо на цьому живе не за власною?

Варфоломій не відповідав, тільки мовчки вдивлявся у вечірні сутінки. І поки не доїхали до села, не обізвалися більше один до одного.

Марта почула, що під двором спинилася машина, здивувалася й вийшла на подвір’я. Першого побачила Варфоломія й не впізнала його в темряві у мирському одязі. Тільки, коли глянула на палицю, сплеснула в долоні й чомусь заплакала. А потім метушилася по хаті, схвильована і зраділа.

- І в думках не було, що сьогодні хтось приїде. Аж ось скільки радості в хату…

Юрій, як і в лікарні, розкрив сумку і почав діставати подарунки. Викладав на стіл і