Смарагд - Валентина Миколаївна Мастерова

І ніхто не заперечував і не заступався. Лейтенант, що вийшов з автомобіля і хвацько відрекомендувався, відразу запитав у Варфоломія документи й попросив нікуди не відлучатися. Батюшка, який сприймав усе, що відбувалося навколо, ніби крізь суцільну пелену, несподівано відчув, що стало нестерпно боляче. Обвів поглядом людей і біля старої ялини побачив Сашка — хлопчик дивився на нього і плакав. Підвівся, підійшов і хотів, як завжди, покласти руку на голову, та Сашко різко відхилився, повернувся й побіг.

Йому стало байдуже. Покірно дійшов до машини, сів на заднє сидіння і всю дорогу їхав мовчки.

У райвідділі слухняно відповідав на запитання, прикидав вартість збитків і вже трохи заспокоївся, коли доскіпливий лейтенант, що вів протокол, дістав із шухляди кілька фотографій і поклав перед ним:

— Вам ніхто з цих людей не знайомий? Подивіться уважно, може, когось і впізнаєте.

Із першої фотографії на Варфоломія глянули очі Стефана. Як і в житті, погляд був настороженим, ніби чекав підступності, і в цю мить саме від нього. Чомусь подумав про те, що Стефан спеціально не голився, бо на підборідді був помітний рубець.

— Ну що? — допитувався слідчий. — Упізнали кого-небудь?

Батюшка перевів погляд на інші фото, але всі обличчя були незнайомі. Знову глянув на Стефана. Чомусь згадався Афганістан, останній бій. І саме та секунда, коли із-за каменя вихопилася рука з гранатою, а потім його поглинула темрява.

— Даниле Григоровичу, вам треба сказати правду. — Лейтенант посунув до нього ближче фотографію Стефана. — Здається, ви цього чоловіка знаєте?

Варфоломій підняв очі на слідчого й хитнув головою:

— Він ночував у мене, а сьогодні зник. Уранці чи вночі — не знаю.

Потім довго відповідав на запитання, аж поки не почув:

— Громадянине Туманич, ви у справі пограбування церкви проходите як співучасник — ми змушені вас затримати.

Два дні за ґратами здалися не дуже обтяжливими. Його ще раз допитали і мовби забули.

Дивно було Варфоломію в цій вимушеній самотності. Здавалося, що без людей краще, спокійніше і все пережите мовби кудись віддалялося. Втупившись поглядом у заґратоване віконце, неголосно молився, відчуваючи особливу радість від молитви. Його душа озивалася тільки до Бога й ні до кого більше. Навіть образ Мирослави залишився по той бік ґрат.

Але за два дні Варфоломія знову викликали до слідчого. Лейтенант при його появі підхопився з місця, відразу запропонував сісти, потім трохи пом’явся і ніяково промовив:

— Тут вияснилися деякі обставини, хоча вам би самому треба було сказати…

— Що сказати? — не зрозумів Варфоломій. — Я нічого не втаїв.

— Про Афганістан та орден. Ви ж мене підвели. Заберіть свої речі, і машина відвезе вас додому.

— Які речі? — Варфоломій дивився на слідчого здивовано. — А пограбування?

— Без вас розберемося, — махнув рукою лейтенант. — Ідіть, машина чекає.

Він хотів відмовитися від машини, але в кишені не було й копійки. Тому вертався додому в тому самому міліцейському автомобілі, у якому його забирали до відділку. Біля села попросив водія зупинитися, подякував і вийшов. Якийсь час стояв, дивлячись на куполи церкви, які бовваніли між деревами. Зовні храм не постраждав, і батюшка радів із того, хоча, коли уявив, що робиться усередині, плечі його опустилися.

У хаті ці дні не топилося, і вона здавалася тепер нежилою. Не роздягаючись, Варфоломій спочатку наносив із повітки дров, потім уніс брикету. Не дивувався, що Ганна не прийшла, хоча був упевнений, що бачила його, лише подумав невесело: для багатьох людей віра — тільки «одежина», накинута зовні, і нічого всередині, хіба страх перед невідомістю.

Розпалив у грубі, присів на стілець і біля вогню погрів руки. Відчув, що дуже зголоднів, але на столі нічого не лежало, а про запас харчів ніколи не було. І навіть відра стояли порожні. Він узяв одне й пішов до колодязя. Уніс води й прямо у відрі поставив на плиту.

Добре, що в саду росла калина, яку сам посадив, коли прийшов сюди жити. Солодкувато-гіркі ягоди гнулися під власною вагою, ще не покльовані птахами, тільки прихоплені заморозками й від того аж рубінові. Батюшка зламав два великі кетяги й кинув їх у невеличку каструлю, що стояла поруч із відром на плиті.

Коли по хаті пішло тепло, ще вкинув брикету і вніс цинкові ночви. Помився, перевдягнувся, виправ одяг, у якому прийшов додому, і тільки потім налив собі в чашку калинового чаю.

У хвіртці стукнула клямка, і він зрадів, бо подумав, що то Ганна, але двері відчинила Мирослава. Стояла у дверях і злякано дивилася на нього повними болю очима.

— Прости мені, — промовила тихо. — Я… — Не стрималася, і той біль хлюпнув з очей.

Батюшка підвівся назустріч, стиснувши в руках чашку. Розгублено дивився на Мирославу, аж поки в руки запекло. Нарешті поставив чашку на стіл і посміхнувся:

— А плачеш чого? Я ж ось. І нічого зі мною не трапилося.

— Не трапилося? — перепитала Мирослава, дивлячись у його постаріле обличчя. — Хіба не трапилося?

Варфоломій обняв її, пригорнув і погладив по голові.

— Не плач. На все воля Божа.

— Що ти кажеш? Як ти можеш так говорити? Невже не розумієш того, що трапилося? Даню, тебе вже немає для села! — вигукнула й вивільнилася з обіймів. — І не через мене, ні. А тому, що церкву розграбували, тому, що ти — циган. Тому, що немає віри в людях, тільки видимість одна! І в що вірити? Коли у світі існує зло, то Бога немає! Такого, як ми придумали на землі. Не обманюйся, Даню, і не обманюй мене.

Чекала, що він розсердиться, почне заперечувати, але Данило-Варфоломій стояв мовчки, лише голову похилив на груди.

— Даню, не мовчи! — злякалася Мирослава.

Він підняв голову й вимучено посміхнувся.

— Ти кажеш, як усі у хвилину розпачу. Бо обманюєшся. Твої очі обманюють твою душу. Я знаю людей, і знаю, що в більшості немає справжньої віри, і не боюся їхньої зневаги. Я прийшов до них не за славою чи багатством. Голого не можна роздягнути, Мирославо.

— Але ж ти страждаєш — хіба я не бачу, — вже тихіше промовила, вражена його смиренністю. — Тебе звинувачують у тому, що трапилося…

— А я й винен. — Варфоломій глянув їй в очі. — Моєму серцю не вистачало правди і… мужності. — Замовк, бо вже інша думка полоснула по свідомості, немов добре наточеним лезом. — Я дякую Господу за це випробування. Воно ніщо у порівнянні з тим… — стиснув руки так, що аж пальці хруснули, притулив до своїх грудей, — що я мушу вбити у своєму серці.