Смарагд - Валентина Миколаївна Мастерова

— Добре, — сяйнули радісно очі, — самі п’ятірки.

— Молодець, — ніби отямився Стефан, підійшов до Сашка й потиснув йому руку. — А ким ти хочеш стати, коли виростеш? — згадав, як розмовляють із дітьми.

— Ченцем, як ви, отче, — заусміхався до гостя хлопчик і не зрозумів, чому обличчя того спохмурніло.

— Не треба, як я, — промовив Стефан, швидко повернувся й пішов до іншої кімнати. Варфоломію було чути, як він мало не зривав із себе рясу.

— Дай штани! — гукнув із кімнати, коли Ганна з онуком вийшли. Переодягнувся й не втримався, щоб не спитати: — Як ти оце можеш?

— Що? — не зрозумів Варфоломій.

— Ну, оцю комедію розігрувати? — глянув на стіл, посміхнувся. — Тобі ж, мабуть, ціле село тут служить.

— Що ти розумієш, Стефане! — з гіркотою вигукнув Варфоломій. — Це не комедія, і не село мені служить, а я селу. Я для себе копійки не взяв, — побачив на обличчі Стефана недовіру. — Не віриш? А я не взяв і не візьму. Ти сказав, що ти мій двійник. Помиляєшся. Я цю рясу вистраждав і до Бога прийшов через страждання. А ти, як я розумію, далеко не кишеньковий злодій, — глянув йому в очі. — Ти… — побачив, як зіниці Стефана розширилися й обличчя вкрилося плямами.

— Замовкни, — зашипів той. — Замовкни, бо…

— Тобі нічого мене боятися. — Варфоломій сумно посміхнувся. — Бійся краще самого себе.

— А ти? Ти не вбивав, скажеш? — Стефан підскочив до Варфоломія і вхопив його за петельки. — Ти в Афганістані у ляльки грався — святоша? А хто дітей убивав, жінок афганських ґвалтував, хто афганців танками давив на їхній землі? Не ти, скажеш?

Несподівано Варфоломій розлючено вдарив Стефана по обох руках і з такою силою відштовхнув, що той перекинув стілець і сам упав.

— Я вбивав, Стефане. Але я був солдатом і виконував наказ. А ти — бандит. І в цьому між нами різниця. І не змушуй мене викинути тебе зараз на подвір’я. Не змушуй, чуєш?! — Голос ченця звучав так грізно, а в очах було стільки рішучості, що Стефан уже пожалкував, що примусив його вимовити ці слова вголос.

— Ще скажи — в міліцію здаси, — криво посміхнувся, боязко піднімаючись із підлоги. — Ну і здавай, тільки дай пообідати, — спробував перевести розмову на жарт.

— Обідай, — Варфоломій повернувся й пішов до дверей.

— А ти куди? — з непідробним страхом кинувся за ним Стефан.

— Не бійся, не в міліцію, — відповів батюшка й обернувся у дверях. — Я ж тобі казав, що людям служу. — Вийшов, і Стефану було видно, як він, спираючись на палицю, ішов вулицею, немов і справді поспішав.

— Бреши, бреши, — промовив уголос. — Не хочеш зі мною за одним столом їсти, ну й чорт з тобою. А я не гидую, — сів, присунув до себе печеню й почав їсти прямо з горщика.

Уночі Варфоломію снилося щось волохате й потворне, що насувалося на нього з тієї вулиці, якою завжди ходив до церкви. Він навіть не міг зрозуміти — жива то істота чи примара. Але високо підняв над собою хреста, щоб захиститися, і почув сміх, мовби відразу сміялося кілька Стефанів.

Прокинувся й деякий час лежав, намагаючись сам собі розтлумачити те, що наснилося. Несподівано відчув тривогу. Але не через сон — у хаті не було Стефана. Спочатку подумав, що той вийшов на вулицю. Потім, не дочекавшись, підвівся. Постіль на дивані була зіжмакана, і жодної з його речей. Зрозумів, що Стефан пішов. Тільки недобре пішов.

Щоб угамувати тривогу, почав молитися, як завжди молився зранку. Але тривога не відступала. Коли Ганна принесла сніданок, замість вітання почула знервоване:

— А ви не брали моїх ключів від церкви?

— Не брала. Їй-богу, не брала, — аж забожилася жінка. — Може, кудись в інше місце звечора поклали?

— У кишені були, — промовив розпачливо батюшка, — я пам’ятаю, як замкнув церкву й поклав. — По його обличчю пробігла судома, і він вибіг із хати, нічого не сказавши жінці, навіть палицю не взяв.

Важко кульгав, поспішаючи дорогою, ноги не слухалися і здавалися ватяними. Поки дійшов до церкви, на вулиці розвиднілося. Ще здалеку побачив, що замок висить відімкнутий і двері прочинені.

— Господи! — вигукнув злякано.

Коли потягнув на себе двері, в обличчя вдарив гіркий запах згарища. Варфоломій аж заточився. Якусь мить стояв, не наважуючись зайти, потім нерішуче ступив усередину. Ніби уві сні, обминув панікадило на підлозі й став перед вівтарем, де замість іконостасу зяяла велика дірка. Обводив поглядом порожні стіни, на яких раніше висіли старовинні ікони, що позносили селяни. Скатертини й рушники тепер валялися на підлозі, а від багатьох залишився попіл. І від райських птахів теж залишилися самі головешки. Тільки намальоване Іваном Свириденком ніщо не зачепило: ні полум’я, ані людська рука.

Варфоломій стояв, оглушений побаченим, і намагався зрозуміти, що тут відбулося. Подекуди на стінах іще залишилися ікони, і він переводив погляд з одного святого на іншого, немов шукав відповіді. А потім, заточуючись, вийшов на вулицю, безсило опустився на ґанок і обхопив голову руками. Нічого не чув і не бачив, отямився лише тоді, коли хтось із силою заторсав за плече.

— Що це з вами, батюшко? — над ним нахилився Михайло Михайлович, який ходив до школи цією дорогою. — Що з вами трапилося? Наче горілим пахне? — перепитав, лишив Варфоломія і швидко зайшов до церкви. Довго не виходив, а коли вийшов, обличчя його було сірим, а в очах стояли сльози.

— Це хтось чужий, — говорив, ніби переконував себе. — Із наших людей ніхто на таке не піде. Ні в кого рука не підніметься… Це хтось чужий. Точно — чужий, — голос у нього затремтів і ніби надламався. Він замовк і почав швидко розстібати ґудзики на теплій куртці, потім знову нахилився над Варфоломієм і з силою струснув. — Ви подзвонили в міліцію?

— Що? — Варфоломій глянув на Михайла Михайловича. — Навіщо в міліцію?

— Як — навіщо? — зірвався на крик директор школи. — Це ж не вас обікрали! Це обікрали село, поглумилися над храмом і над нашою вірою! Ви що — цього не розумієте? Не розумієте, що таке зло має бути покараним?

— Бог покарає, — насилу промовив батюшка. — І мене першого… уже покарав.

— Що ви таке кажете? Міліція — ось хто в такій ситуації Бог. — Михайло Михайлович збіг із ґанку і швидко пішов до школи.

Коли приїхала міліцейська машина, на подвір’ї і в самій церкві зібралося багато мирян, які обурювалися побаченим. Дехто відверто кидав підозрілі погляди на батюшку, а дехто мовчки плакав чи скорботно стояв неподалік.

— А що? — почув Варфоломій притишений чоловічий голос. — Що він — святий?