Матусин оберіг - Світлана Талан

– Ігорю, невже ти забув нашу весну? Невже не пам’ятаєш спів солов’я – гімн нашому коханню?

– Я все забув! Минулого нема! Я його викреслив зі свого життя! І тебе також!

– Я не вірю! Не вірю! – скрикнула Олеся. – Та весна… Весна кохання… Вона вічна!

– Усе! Я не хочу тебе чути!

Ігор розвернув візок і швидко поїхав геть. Олеся вискочила на вулицю, побігла дорогою. Світ перед нею застилали сльози, вона бігла не озираючись, аж поки не опинилася вдома й не впала на ліжко, ридаючи. Навколо бігала стурбована Карина, щось говорила, але Олеся її не чула. Її світ, її весна, кохання – усе падало в чорну бездонну прірву.

Карина зі склянкою води чекала, доки Олеся виплачеться, потім мовчки подала їй воду. Олеся випила й попросила ще. Після другої випитої склянки дівчина витерла долонями мокре червоне обличчя.

– Я йому не потрібна, – промовила вона глухим відреченим голосом.

– Уже можеш говорити? – спитала Карина. – Розкажи, що у вас там сталося.

Олеся розказала про зустріч із Ігоревою матір’ю і з ним самим.

– У нього в очах згасло життя, – сказала Олеся. – Розумієш, коли людина жива, а очі ніби мертві.

– Таке трапляється з солдатами, які пережили травми й зламалися морально, – сказала Карина, вислухавши подругу. – Вони вижили в пеклі, а в цивільному житті відчувають себе зайвими. Слід враховувати, що Ігор ще й прикутий до візка. Так, він переживає велику травму, тому був таким грубим з тобою. Це такий спосіб самозахисту людини, і ти маєш його зрозуміти.

– Він мене розлюбив, – приреченим голосом сказала Олеся. – Як мені з цим жити?

– Не опускай руки. За своє кохання треба боротися.

– Але ж як?!

– По-перше, Ігорю потрібно пройти реабілітацію. Він повинен пожити поруч із такими, як сам, щоб усвідомити, що з обмеженими можливостями можна жити, що він не один такий.

– Легко сказати. Катерина Захарівна запевнила, що він навіть чути про це не хоче.

– Тоді ти сама мусиш узяти ініціативу у свої руки!

– Тобто?

– Вмикай комп’ютер, зараз пошукаємо реабілітаційний центр для атошників.

– Вони такі є?

– Зараз дізнаємося!

Подруги знайшли адресу та номер телефону такого закладу й негайно зателефонували.

З розмови дізналися, що такий центр діє за рахунок пожертвувань благодійників і ним опікуються волонтери. Олесясказала, що зможе перерахувати кошти на рахунок закладу за умови, якщо її друг погодиться. Вона попросила скинути їй запрошення, щоб можна було поговорити з Ігорем.

– Зараз же поїдемо в Сєвєродонецьк, я там роздрукую запрошення, – заявила Олеся.

– Максимка беремо із собою?

– Так. Одразу й візочок для нього заберу, – сказала Олеся, – знайшла за оголошенням недорого.

Подруги повернулися додому по обіді. Олеся взяла аркуш із запрошенням, де були описані всі умови реабілітаційного центру в Карпатах, уклала в конверт.

– Сама віднесеш? – запитала її Карина.

– Ні, піду пораджусь із Катериною Захарівною, – відповіла Олеся.

Не вдаючись у подробиці зустрічі з Ігорем, Олеся сказала, що розмова не вийшла – Ігор не хоче її бачити.

– Я так і подумала, – зітхнула жінка. – І що мені з ним робити? Не можу більше дивитися, як він чахне на очах.

Олеся розказала про центр реабілітації та віддала запрошення.

– Гадаю, буде краще, якщо не я, а ви віддасте його Ігореві, – сказала Олеся.

– Гаразд, я спробую, але не сьогодні, – пообіцяла жінка, – нехай трохи заспокоїться.

Надвечір повернулася додому Людмила Анатоліївна геть стомлена, і Карина запитала, де вона була у свій вихідний. Жінка дістала з аптечки тюбик мазі, кімнатою рознісся специфічний запах із домішками ментолу. Вона намастила руки, ретельно розтерла мазь.

– Кажуть, що добрі справи не стомлюють, – із натягнутою стомленою усмішкою промовила жінка. – Схоже, що це не той випадок. Дівчатка, я страшенно стомилася, болять руки.

– Я вареників із картоплею наліпила! – Карина похопилася з місця. – Зараз зварю й принесу вам!

– І сметанка до вареничків є! – додала Олеся.

Поки дівчата метушилися на кухні, Людмила Анатоліївна прилягла на диванчик. Коли вони прийшли, жінка ледь підняла важкі повіки.

– Дівчатка, готуйтеся, – сказала вона, – завтра о десятій ранку чекайте машину, поїдете з Ольгою Володимирівною, вона все вам покаже… Я побуду з Максимком удома. Мені час відпочити… трохи.

– А варенички? – Карина побачила, що очі жінки злипаються.

– Постав… Я поїм… потім, – промовила жінка, провалюючись у сон.

Подруги скупали хлопчика, вклали спати. Вони зайшли до кімнати, де лежала Людмила Анатоліївна. Жінка міцно спала, навіть не перевдягнувшись. На столі стояла тарілка з охололими варениками.

Олеся з Кариною йшли за незнайомою жінкою до двоповерхової будівлі. Їх розпирала цікавість, але дорогою Ольга Володимирівна так нічого й не розповіла.

– Усе побачите на місці, – сказала вона, ледь подруги сіли в її авто.

Цим жінка ясно дала знати, що питання зайві.

Подруги зайшли в приміщення, піднялися дерев’яними сходами на другий поверх, пішли коридором праворуч. Жінка зупинилася перед дверима із синьо-жовтою наліпкою з написом «Слава Україні!» та сказала:

– Прошу!

У вузькому продовгуватому кабінеті з одним вікном уже були жінки різного віку: від молодих дівчат до жінок, яким було років по 50—60.

– Слава Україні! – сказала Ольга Володимирівна замість вітання.

– Героям слава! – відповіли присутні.

Подруги здивовано переглянулися між собою й промовили звичне:

– Доброго дня!

До дівчат підійшла молода жінка, повідомила, що її звуть Світлана, і запросила пройти.

– Зараз ми познайомимось, – сказала, – а потім я розкажу вам про нас.

Поки знайомились, подруги оглянули приміщення. Біля вікна – робочий стіл, комп’ютер, на стінах – український прапор із побажаннями від бійців та ікона Ісуса. Навколо все заставлене повними мішками. Їх було стільки, що для проходу лишався якийсь метр простору.

– Дівчатка, подивіться сюди! – сказала подругам Світлана, указавши ліворуч.

На стіні висіла дерев’яна рамка, на яку була натягнута сітка для риболовлі з великими чарунками.

– Це основа для плетіння захисних маскувальних сіток для наших захисників, – пояснила вона.

– То ви плетете маскувальні сітки? – здогадалася Олеся.

– І наша Людмила Анатоліївна з вами? – сказала Карина, зрозумівши, чому Людочка приходить така стомлена.

– Так, у нас громадська організація, яка ще з осені 2014 року плете сітки, – сказала Ольга Володимирівна. – У місті нас називають «павучками» ! Ми навіть свій фірмовий знак виготовили!

– Який? – запитала Олеся.

– На сітці плетемо павучка, щоб знали хлопці, від кого.

– А