Вишневі усмішки. Заборонені твори - Остап Вишня
Витяг вальдшнепа з сітки, дивився, дивився на нього та й каже:
– Пт-та-ташечко! Люб-б-б-ая! За що ти мер-р-р-ртвая? Хіба ж ти з-в-в-вір? Хіба ж ти мед-вед-мед-мідь?!
А потім як ісхопиться:
– Мед-вед-ведя хочу! Хлопці, – кричить, – давай медведя полювати! За мною!
Ми за ним!
Я вже докладно не дуже пам’ятаю, та й тоді воно мені не дуже затямилося, що саме було. Пам’ятаю, що кругом кричать цигани, ведмідь мене кусає, я ведмедя кусаю. Хтось мене за ноги, пам’ятаю, тягне, я когось за щось, пам’ятаю, тягну.
Прокинувся – темно. Лапнув праворуч – ніби борода Семена Петровича. «А де ж, – думаю собі, – ведмеді?»
А так якась проти ніби дірка і трохи світиться.
Я до дірки, стоїть людина, пиката й вусата. Я її й питаю:
– Ми часом не в барлозі?
А вона мені:
– Я тобі дам барліг! Я тобі дам такий барліг, що ведмедем заревеш! Хлів станового пристава[149] за барліг маєш?!
Тоді я все зрозумів!
За все життя оце один тільки раз на ведмедя й полював.
– Інтересно! Тільки дуже дорого, – з сумом додав учасник тої пригоди…»
……………………………….
Тепер так на ведмедя полювати вже на вдасться: нема ярмаркових тепер, слава Богу, ведмедів…
Хіба, може, в Зоологічному парку?
Але ні: не варт!
У всякім разі, – не рекомендую!
IV
А приємно все-таки лежати на канапі, вкритій ведмежою шкурою, й посміхатися:
– Сам убив! Їй-бо, сам!
Вовк
І
Мисливцеві, що йому вперше в житті доводиться їхати чи йти полювати вовка, раз і назавжди слід обов’язково запам’ятати стару нашу народну приповідку:
«Не бійсь вовка, – сідай у хаті».
Вовк – хижак, і хижак лютий, кровожадливий, – проте боятися його нема чого.
Кіндрат Калістратович Моргниоко, давній і досвідчений убийвовк, – так він усім розповідав і всіх учив, що вовк – звір надто полохливий і боязкий.
– Ось послухайте, – казав усім Кіндрат Калістратович. – Живу, як знаєте, я на хуторі і якраз на узліссі. Кошара моя стріхою аж на ліщину ніби налягає. От вовк і нанюхав моїх овечок. Продер глупої ночі під стріхою в кошару дірку та й уплигнув серед овечки. Ну, в кошарі, звісно, ґвалт, – вівці: «ме-е-е!», та й у хліві, – а хлів поруч, – корова в рев! Я почув, вискочив з хати та прожогом у кошару. А воно щось сіре повз мене під стріху – шелесть! Крізь дірку проскочити не встигло, як я його за хвіст, а воно, видите, вовк. Ну, лякливий же, я вам скажу, звір! Така вже, звиніть, неприятність! Хоч що ви мені тут кажіть, а вовк – звір кріпко полохливий!
А на нашу думку, це ще не такий сильний аргумент за вовчу полохливість, бо хто знає, яка б «неприятність» вийшла, коли б вовк зненацька вхопив Кіндрата Калістратовича, ну, не за хвіст, а взагалі ззаду… А Кіндрата Калістратовича ми всі знали за хоробру і сильну духом людину.
Та хоч вовк, може, й не такий уже сильно полохливий, проте ще раз кажемо: «Не бійсь вовка!»
Полювати вовка – це для мисливця і честь, і обов’язок, бо хто ж таки не почервоніє й очей долу не спустить, коли йому скажуть:
– Сидите ви тут, сидите, охотниками прозиваєтесь, а у Вербовому хуторі вчора вовки трьох овець зарізали та телиці лівий задок од’їли.
– А де це Вербовий хутір?
– Од Зачепилівки кілометрів не більш як з п’ять буде. Як доїдете до могили, так дорога вліво піде, тією дорогою й їдьте. Ярок переїдете, беріть праворуч, та понад ярком, понад ярком, нікуди не звертаючи, якраз у Вербовий хутір і в’їдете…
– А вовки хіба в самому хуторі?
– Ні, на хуторі спитаєте кривого Степана, – він знає, де вовки. Той усе на світі знає. Давній охотник, тільки правов не вибрав.
– Чи не в Перещепиному це лісі? – кидає Кіндрат Калістратович.
– Та, мабуть, що в Перещепиному. Де ж їм більше бути, як не в Перещепиному… І лісу чимало, і самі ж вам ярки та балки. Тільки в Перещепиному. Вовка там, як хмари! Закурить нема?
– Закурюйте!
– Так почекайте, – устряв знову Кіндрат Калістратович. – Як у Перещепиному, так чого ж нам тоді до Вербового хутора їхати? Перещепине, – воно ж біля Розлогого хутора, а Вербовий, – так він же біля Кучерявої балки… То, може ж, то вовки з Кучерявої балки?
– Мо’ й так! Воно, конешно, вовк, конешно, звір! Правильно! Тільки в Кучерявій! Густа балка і чималенька балка! Ох, і вовка там! Як завиють, – волосся дротом!
– Так тоді давайте до Вербового вдаримося! Це – в Кучерявій!
– Так-таки до Вербового й прямуйте. Та там спитаєте кривого Степана, – його всі там знають. Той вам і розкаже, й покаже. Він усе знає, бо охотник давній, от тільки що оце тепер правов не вибрав.
– Ну, поїхали! Прощавайте! Спасибі, що сказали!
– Щасливої! Підсипте ще махорочки! Запашна махорка!
– Закурюйте!
– Спасибі. Так як ярок переїдете, беріть зразу понад ярком, і аж до самого Вербового. Три ж овечки й телиця, – государству ж збитки які. Ніззя, треба винищити. Бувайте здорові!
II
Ну, значить, переїхали ярок, взяли праворуч, та понад ярком, понад ярком, нікуди не звертаючи, прямісінько у Вербовий хутір.
– Тр-р-р! Драстуйте, бабусю!
– Драстуйте!
– Де тут, скажіть, будь ласка, кривий Степан живе?
– Кривий Степан?
– Еге! Охотник!
– Так він же ж тепер не охотник: він без правов! А живе він… Одна… Друга… Третя… Четверта… П’ята… Шоста… Сьома… за четвертою хатою повернете в уличку. Тією вуличкою у самісінький двір так і в’їдете.
– Спасибі, бабусю!
– Тільки сьогодні неділя, мабуть, його вдома нема, на охоту пішов.
– Та то вже як там буде!
За четвертою хатою вулички нема. Стали. Бабуся кричить:
– Та куди ж ви? Вже проїхали!
– Та то ж, бабусю, третя хата, а не четверта!
– Дивись, а я думала – четверта. Недобачаю вже я. Не тільки вулиці, а вже й нитки в голку не вштрикну.
Завернули у вуличку і прямісінько в двір.
– Драстуйте, Степане! як вас?..
– Іванович…
– Степане Івановичу! Це ви охотник?
– Охотник-то я, конешно, охотник, так тільки не встиг правов виправить. Без правов. Не охочусь тепер…
– Вовки,
