Вишневі усмішки. Заборонені твори - Остап Вишня
Не поїхали ми вдвох.
Ведмеді бувають бурі, і сірі, і білі…
Бурі – ревуть по лісах, починаючи з Брянщини…
Сірі звуться – «грізлі», вони, спасибі їм, водяться десь далеко.
А білі – ті у полярних морях та океанах, і далеко до них їхати, і холодно.
Ну, а проте, для кожного мисливця забити ведмедя – то вже така для нього честь і така йому з того слава, що хоч теоретично, а хочеться.
Ви ж самі подумайте: по-перше – прекрасна ведмежа шинка і знамените ведмеже м’ясо, а по-друге – ведмежа шкура…
Лежить таке велике-велике та волохате ведмеже хутро у вас в кабінеті перед канапою.
Ви сидите на канапі, а перед вами приятелі сидять.
Ви їм і кажете:
– Оцього ведмедя сам убив!
Приятелі ваші, як і взагалі в таких випадках усі приятелі, – подивляться один на одного і обов’язково котрийсь із них кахикне.
Не звертайте на це «кахи» ніякої уваги й розкажіть їм, як ви спочатку, коли ведмідь вискочив із барлога, вдарили його жаканівською кулею, але тільки поранили, а він, розлючений, як стрибоне до вас, а ви не розгубились, вхопили рогатину, добре вперлись у сніг і взяли лютого звіра на рогатину, і як у вас рогатина – трісь! – а ви хапаєте другу рогатину і прямо ведмедеві в груди! Аж тут друга рогатина – трісь! Ви тоді – за третю! Звір уже дихає прямісінько вам в обличчя… Третя рогатина…
Але тут дружина:
– Жалуйте, товариші, до столу! Чайку поп’ємо!
А коли ви вийдете з кабінету, ваш найближчий друг каже вашій дружині:
– Спасибі, хазяєчко, що покликали, а то б довелося вашому чоловікові й за четверту рогатину хвататись.
Чого тільки не перетерпить людина за правду?!
II
Добрий мій знайомий, тов. С., хоч сам він і не мисливець – розповів мені дуже інтересний спосіб полювати ведмедя.
Сам я ніколи до того про такий спосіб здобувати ведмеже хутро й цілу торбу ведмежого м’яса не чув, але спосіб цей, на мою думку, вартий всілякої уваги, тим паче, що він зовсім безпечний, і мисливець, у всякім разі, тут своїм життям не рискує.
Виявляється, що дорослі ведмеді дуже пристрасні математики.
Ви назнаєте місце, де ведмідь полює чи просто годується, берете великий аркуш дикту, пишете на тому диктові великими літерами таку математичну формулу:
2 × 2 = 5
Написавши цю формулу, берете молоток і цвяхом прибиваєте до ясенка чи до дуба на тій стежці, де ведмідь подорожує. Прибивати треба не дуже високо, та й не дуже низько, а так, щоб ведмідь ту математичну формулу побачив.
Прибивати краще опівдні, коли ведмідь одпочиває. А як вийде він увечері полювати, щоб він її вже уздрів.
Прибили.
Зразу ж біжіть додому, запрягайте коня в гарбу й їдьте до того математичного місця. Тільки ж не під’їздіть до нього близько, заховайте коня з підводою десь у ярку чи за скиртою соломи, а самі біжіть у ліс, вилазьте поблизу прибитої формули на дуба й чекайте нишком.
Ось іде ведмідь.
Тріщить ліщина, падають з неї галузки, і взагалі шум.
Ви не бійтесь і спокійно собі чекайте.
Наткнувся нарешті ведмідь на дикт з математичною формулою.
Досвідчені в такім на ведмедя полюванні люди розповідають, що, коли він побачить «2 × 2=5», з ним починає коїтись щось неймовірне.
Він то ступне назад, вдивляючись у числа, то знову до них підступить, протирає лапою очі, дивиться, дивиться, і, пересвідчившись, що таки справді написано 2 × 2 = 5, хватається лапами за голову й починає ту голову ламати.
Ламає, ламає, ламає…
Ви сидите – і нічичирк!
Аж ось голова ведмежа тріскає й ламається.
Ви злазите з дуба, підходите до ведмедя, – а він уже мертвий, упокоївся з поламки голови над невірною математичною формулою.
Ви біжіть по підводу, під’їздіть, навалюйте ведмедя на гарбу, урочисто везіть додому.
Дехто з мисливців, щоб не видати секрету цього способу полювання на ведмедя, потім б’є його кинджалом у серце.
– Наткнувся, мовляв, у лісі на ведмедя, він на мене накинувся, я не розгубився, схопився з ним у страшному герці, – і завалив його ударом кинджала прямо в серце! Ось, дивіться!
І покаже ще й кинджал у ведмежій крові.
А по-нашому – це нечесно: як здобув, так і розповідай!
Завжди додержуйся стародавньої охотницької традиції: говори завжди правду, і тільки правду!
Ще раз говорю, що вищеописаного способу полювати ведмедя я не перевіряв, але всі, хто його знає, кажуть, що він дуже добутливий.
Спробуйте, товариші охотники!
Дикт не так дорого коштує, а ведмеже хутро – коштовна річ.
Та й м’ясо не дешеве.
III
Ще був один непоганий спосіб придбати ведмеже хутро, але тепер навряд чи можна його здійснити, бо грунтовно змінилося на нашій Батьківщині життя.
Як знаємо, за старих, дореволюційних часів цигани-мандрівники ходили по базарах та по ярмарках і водили за собою приручених і навчених різним нехитрим штукам ведмедів:
– А покажи, Миша, як п’яний дядько з корчми йде!
– А покажи, Миша, як п’яна баба танцює!
Миша показує, бо в Миші в ніздрях залізне кільце, і як його за те кільце сіпають, Миші дуже боляче…
Тепер цигани ведмедів у нас не водять. Тепер цигани культурно по колгоспах господарюють та талановито грають на сцені свого циганського театру в Москві – «Ромен».
Так от і трапилася така охотницька за старих часів пригода.
Але хай за мене про неї розповість учасник тої пригоди, хай розповість так, як він мені колись розповідав…
… «У вересні місяці діло було, якраз на другу Пречисту.
Полювали ми з Трохимом Свиридовичем та Семеном Петровичем вальдшнепів біля Кленової. А в Кленовій на другу Пречисту величезний щороку ярмарок з’їздився. Як ішли ми через Кленову, бачили під слободою чималенький циганський табір з кіньми, возами, ведмедями й дітьми. Ведмедів було два, – і чималеньких. Ярмарок нас не цікавив, бо виїхали ми з міста виключно, щоб пополювати. Ну, полюємо! Я зайця стукнув, пару вальдшнепів. Приятелі теж дечого підстрелили. Надвечір зійшлися перекусити. Сіли на узліссі – трапезуємо. Довгенько трапезували. Уже й сонце за Гулеву гору сховалося, ми трапезуємо. Уже Трохим Свиридович «Зібралися всі бурлаки» двинув, а ми все трапезуємо. Трохим Свиридович, було, як потрапезує, то співає, співає, аж заливається.
Проспівали вже
