Темнота - Улас Олексійович Самчук

Пара дальших кімнат були заняті дитячими, видно ще не вживаними, ліжками, а одна середня, овальна, з виходом на веранду в сад, пусткувала. З її стелі під час дощу, видно, тече, тому вона помережана дивовижними розводами.

Іван все це ретельно оглянув, попросив усіх присутніх, включно з художниками, зійтися у найбільшій кімнаті і сказав кілька слів:

— От що, товариші, — казав він. — У нашому розпорядженні дві з половиною тисячі гектарів доброї землі. Мене прислали сюди господарити на тій землі. Не знаю, як тут воно було до цього часу, але бачу, що тут нічого не робилось. Від сьогоднішнього дня, товариші, будемо працювати. Я ще не знаю, які робочі сили є в нашому розпорядженні, але що до вас тут присутніх, то ви, товаришу Копистенко, лишаєтесь далі бригадиром, ви, Кулябко, звільняєтесь з посади культпропу і призначаєтесь рахівником, а ви, молоді художники, покищо мені тут зовсім зайві. Якщо бажаєте — дістанете іншу роботу в радгоспі, якщо ні, то я вас звільняю з цим днем.

— Товаришу директоре, — проговорив Кулябко, і голос його дрижав. — Алеж нас сюди прислала партія. І рахівництва я не знаю.

На це Іван:

— В такому разі вертайтеся назад до партії і скажіть: радгоспові потрібний добрий рахівник, хай пришлють такого негайно.

— А якже посівна кампанія, яку ми розпочали? — перелякано питав Кулябко. — Сіяти треба! І так спізнилися.

— Як можете — прошу! — каже Іван. — А ви, Матвію, от що: ще сьогодні відправляйтесь в район і скажіть, що завтра тут мусить бути посівне зерно. Як не буде — говоритимуть зо мною. Також зараз оголосіть набір робочої сили — потрібно душ тридцять, але таких, що можуть орати і сіяти.

— Товаришу директоре! А як же з харчами для людей? — запитав Матвій.

— Зараз дійдемо і до харчів. Негайно розпочніть ремонт тракторів…

— Бракує частин, товаришу директоре.

— Негайно зробіть список чого бракує. Всі коні також на оранку. Маєте плян сівби? Негайно скласти! Хто з вас пише на машинці?

Один з присутніх зголосився. Іван почав диктувати. Пляни, кошториси, проекти. До пізнього вечора цокотіла машинка. А потім, зовсім пізно, Іван пішов до райуправи і довго, безрезультатно говорив телефоном з Києвом. І взагалі в районі не могли багато помогти. Харчів нема, реманенту нема, худоби нема, грошей нема…

Ні, так легко і просто це тут не піде, Іван це бачить. І не сповнились сподіванки Мар'яни, що цього року святкуватимуть Великдень всі разом дома, без турбот і клопотів. Уже першої ночі Іван розбудив опівночі Матвія і звелів приготовити йому підводу на станцію, а сам приліг у халупчині просто на голій лаві, підложивши під голову стосу плякатів, о п'ятій годині ранку він вже трясся візочком двадцять кілометрів до Богуслава, а о п'ятій вечора, вийшов з головного вокзалу Києва, добився телефонічного сполучення з начальником господарського відділу ҐПУ, якимсь Звєрєвим, і мав з ним «крупний разговор». Іван заявив одверто: в таких умовах і з такими засобами господарити годі. Все, що там зараз діється — не господарка, а безладдя. І тут треба або, або: або засоби і можливості господарити, або розвіяти все то з вітром.

Почувши цей тон, Звєрєв призначив Іванові побачення о восьмій годині в «Контіненталі». Іван прибув на секунду точно.

— Ви, здається, товаришу Морозе, не вдоволені нашим господарством? — почав одразу півжартом Звєрєв.

— Абсолютно! Скільки живу — не бачив більшого свинства. — Заглядаю в книги: засіяно десять десятин жита, дивлюсь на полі — п'ять. Те саме з пшеницею. Занесено до книг п'ять десятин конюшини — на ділі нічого. Ярові по книгах виконано на п'ятдесят відсотків — на ділі нема ще насіння. Орють кіньми — дві пари коней. На дві тисячі орних — зорано п'ятнадцять десятин, а це кінець квітня. Озиме наполовину вимерзло, поле під картоплю неоране взагалі, п'ятнадцять людей робочої сили і з того три чверті начальства. Їсти нема чого. Всі будови в руїнах, всі машини поламані. Може це по-вашому господарство, по-моєму — публічний дім, — сказав Іван поважно, твердо й незалежно.

Звєрєв зрозумів з першого слова, що перед ним людина іншого складу, ніж він тут призвичаївся бачити. З жартівливого тону перейшов на поважний.

— Щож, по-вашому, потрібно, щоб діло рушилось?

Іван досадно зідхнув.

— Поперше якісь господарські принципи, подруге — кредити, потрете — знаряддя, почетверте харчі. Я зрозумів, що весь той радгосп зданий на ласку райуправи. Все повинна дати райуправа. Звідки візьме все райуправа? Села перестали існувати. Вони тепер на карті СССР мертві точки. Не дістанете звичайного коня. Свині на розплід. Минулого року з промовами і прапорами пустили в рух два трактори. Півроку пізніше трактори поламалися, частин не знайшли, трактористи зникли, і добрі машини спокійно ржавіють під відкритим небом. Ну, знаєте… Соціалізм, то соціялізм, але треба і честь знати.

— Маєте конкретний плян роботи?

— Не один, а десять! — і Іван відразу подав свої проекти. Звєрєв, як побачив — ахнув.

— Ні, ні, ні! Не тут, не тут. Завтра. В управлінні.

— Завтра хочу бути в радгоспі, земля сохне, ще тиждень, і сівба проґавлена.

Звєрєв нашвидку проглянув цифри.

— Неможливо! Сто п'ятдесят тисяч?

— І це лиш частина потрібного, — вставив Іван.

— Відбудова палацу? Та ж палац відбудовано, я сам там був, — каже Звєрєв.

— Це значить ви були на веранді…

— На кий чорт нам ті палаци!

— Мова йшла про дитячий притулок.

— А! Притулок! Теж знайшлися сердолюбці!

— Не моє це діло. Я лиш вимагаю ствердження мого пляну і повної видачі всього потрібного. Окремо прошу для себе телефон і коня…

— Де візьмемо коней? — вже сердито питає Звєрєв.

— Де хочете. В заводі. В армії. Інакше не можна. Інакше повальний голод.

— Я предложу комісії… Я подумаю.

— Ні, товаришу Звєрєв. Не можу чекати на комісію, це мусить статися зараз, негайно.

— Я сам не маю права рішати.

— Хто ж має право?

— Комісія!

— Хто ж та комісія?

— Ви, товаришу Мороз, направду зависоко берете. Так можна і зірватися.

— Бо діло вимагає негайности.

— Що значить негайности! — гостріше промовив Звєрєв. — Що ми з вами приватні власники, що можемо самі рішати. Мусите знати, що це від нас не залежить.

— А від кого залежить? — запитав швидко Іван.

— Від Харкова, — відповів Звєрєв.

— Чорт бери, — промовив Іван і встав. — Вибачте, прошу