Заїр - Пауло Коельо

– Тоді Голос подав вам саме той сигнал, який вам був потрібний.

– А вам Голос нічого не повідомив про мій намір?

– Ні. Але в цьому не було потреби. Коли ми були на березі Сени, коли я сказав вам, що вона повідомила: момент іще не настав, я мав також на увазі, що вона повідомить, коли момент надійде.

– Я вам сказав, що не чув ніякого Голосу.

– Ви так думаєте. І так усі думають. А проте Присутність завжди мені каже, усі весь час чують Голоси. Це вони попереджають, що нам подано знак, ви мене розумієте?

Я вирішую не сперечатися. Мені потрібні лише технічні деталі: де я можу взяти напрокат автомобіль, скільки туди їхати, як упізнати будинок, у якому вона живе, бо те, що я тепер маю, крім мапи, – це купа досить неточної інформації: проїхати понад берегом такого-то озера, побачити вивіску фабрики, звернути праворуч і таке інше. Можливо, він знає там когось, хто міг би допомогти мені.

Ми призначаємо наступну зустріч, Михаїл просить мене, щоб я вдягся якомога скромніше – «плем’я» збирається мандрувати по Парижу.

Я запитую, хто входить до цього «племені».

– Ті люди, з якими я працюю в ресторані, – відповідає він, не вдаючись до подробиць.

Я запитую, що йому привезти з Америки, він просить, щоб я привіз йому певні ліки від печії. Я думаю, він міг би замовити щось набагато цікавіше, але записую його прохання.

А стаття?

Я повертаюся до столу, знову починаю думати, що б його написати, знову дивлюся на розпечатаний конверт, власне, мене зовсім не здивувало те, що я там знайшов. У глибині душі, після кількох зустрічей із Михаїлом, я сподівався побачити там саме це.

Естер перебуває в степу, в маленькому селі, у Середній Азії; а точніше – у Казахстані.

Мені тепер нема куди поспішати: я знову переглядаю свою історію, яку з усіма подробицями розповідаю Марі; вона вирішила зробити те саме, я дивуюся тому, що вона розповідає мені, але, схоже, цей процес дає результати – вона стає впевненіша в собі, менш стривожена.

Я не знаю, чому так хочу зустрітися з Естер, либонь, тому, що її кохання освітило моє життя, багато чого мене навчило – і це все. Але я пам’ятаю, що сказав мені Михаїл – «історію треба закінчувати» – і вирішую дійти до кінця. Я повинен відкрити ту мить, коли крига нашого шлюбу зламалася, і ми брели собі далі в холодній воді, так ніби нічого не сталося. Я знаю, я повинен це відкрити перед тим, як поїду до того села, щоб завершити цикл або зробити його ще довшим.

Стаття! Невже Естер знову стала моїм Заїром і не дозволяє мені зосередитися більше ні на чому?

Нічого подібного. Коли мені треба зробити щось термінове, щось таке, що вимагає сплеску творчої енергії, то все завжди так і відбувається, як тепер: я доходжу майже до істерії, вирішую все покинути, й тоді в мене виходить. Я не раз намагався діяти в інший спосіб, готувався заздалегідь, але, схоже, моя уява працює лише в такому режимі – лише під величезним тиском. Я не можу виявити неповагу до Банку Послуг, я повинен надіслати до журналу три сторінки про – ви тільки собі уявіть! – проблему стосунків між чоловіком і жінкою. Чому я? Але видавці журналу вважають, що той, хто написав «Час шматувати і час зшивати», мусить глибоко розумітися на людській душі.

Намагаюся пошукати щось в Інтернеті, але він у мене не працює. Після певних технічних проблем зі з’єднанням він уже ніколи не став таким, яким був. Я викликав кількох майстрів, та коли вони нарешті погодилися прийти, то знайшли в моєму комп’ютері тисячу дивовиж. Довго розпитували мене, на що я нарікаю, з півгодини щось перевіряли, змінювали конфігурації, запевняли мене, що проблема не в мене, а в сервері постачальника послуг. Я дав себе переконати, що у мене все в досконалому порядку, і мені стало ніяково за те, що я попросив допомоги. Минуло дві або три години, й у мене сталася нова катастрофа – зв’язок з Інтернетом пропав. Тепер після двох місяців фізичних і психологічних страждань, я нарешті погодився з тим, що технологія сильніша й могутніша, аніж я. Вона працює лише тоді, коли їй хочеться, і, якщо в неї немає настрою працювати, ліпше почитати газету, прогулятися, чекаючи поки зміниться настрій дротів, телефонних з’єднань і система знову запрацює. Я не хазяїн свого комп’ютера, я відкрив, що він живе власним життям і нікому не бажає підкорятися.

Я роблю ще дві або три спроби і знаю – з власного досвіду, – що мені ліпше відмовитися від пошуку. Інтернет, найбільша бібліотека світу, в цю мить зачинив для мене двері. Може, почитати журнали, намагаючись віднайти натхнення? Я беру в руки один, з тих, що принесли сьогодні з поштою, й бачу там дивне інтерв’ю з жінкою, яка щойно опублікувала книжку – про що б ви думали? – про любов. Ця тема, схоже переслідує мене, і я нікуди не можу від неї сховатися.

Журналістка запитує, чи для людини єдиний спосіб досягти щастя – це зустріти кохану людину. Жінка відповідає їй, що ні:

«Думка про те, що кохання дарує щастя – це сучасний винахід, відомий десь від кінця сімнадцятого сторіччя. Від того часу людей привчають думати, що кохання має тривати вічно, а шлюб – найліпший спосіб реалізувати його. Давніше минуле не знало такого оптимізму щодо тривалості пристрасті. Кохання не дарує щастя