Холодний Яр - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський
Суботів кінчився. На овиді перед нами височенна гора з прямокутно обірваними стінами. То гора, на якій стояв над Чигирином оборонний замок, що на його мурах вів свій останній бій гетьман Дорошенко...
Чигиринці висипали із хат і радісно усміхаються. Будівлі напів сільського типу — зміняються на міські. На базарі старовинний будинок із тесаного каменю — стоїть сірий і похмурний, наче незадоволений, що його, що бачив на цій площі — «військо, як море червоне» і «ясновельможного на вороному коні» — обступили миршаві жидівські халупи з повибиваними вікнами. Господарі їх вивтікали із Чигирина, частина ще за панування в ньому не дуже то «інтернаціональних» коцуровців — частина тоді, як повітова «савєтская власть» — із страху перед Холодним Яром — перенеслася до Кам’янки.
Петренко знову витягнув руку з нагайкою.
— Отам, кажуть, стояв гетьманський палац Хмельницького...
Отам стояв... То тією вуличкою йшли до володаря України з дарами і королівськими грамотами посли народів, що не хочуть тепер знати поневоленої України... Як, зрештою, не хотіли знати і до того, коли Чигирин був не столицею Держави Української, лише... резіденцією пана старости іншої держави.
Коло порожної управи міліції зустрічає нас два козаки кінної сотні. Чорнота доносив отаманові, що не заставши нікого у Чигирині — вислав кінну заставу на міст через Тясмин, а сам із кіннотою рушив розвідкою на Стецівку. Міліція і караульна рота утекли через міст на Побережжя.
Скорим маршем переходимо Чигирин і виходимо на гору. На обрії густі хмари диму. Горіла Стецівка. Незабаром вернулися із розвідки кіннотчики з двома озброєними стецівчанами на конях.
Червона бригада розігнавши стецівських повстанців, запалила село і поспішила на село Семигірря — де теж вибухнуло повстання. Коло Семигірря напав на неї збоку незнаний повстанчий загін. Відбивши його напад — червоні пішли за ним дальше в степ.
Наближався вечір. Вести змучену скорим маршем бригаду дальше, не знаючи де ворог — не було сенсу. Виславши у трьох напрямках агентурну розвідку — залишаємося у Чигирині ночувати. Другий і третій курінь розмістилися по хатах. Перший, тачанки з кулеметами, підводи з набоями та харчами — стали табором на площі. На дороги, що вели до Чигирина — виставили застави з кулеметами. Чорнота визначив чергу для роз’їздів, що мали цілу ніч оберігати бриґаду від ворожого нападу.
Отаман дозволив брати дерево з покинутих жидівських осель. Запалили вогнища. Хлопці варили у «котьолках» куліш, пришкварювали на шомполах кусники сала. В гуртах тихо співали тужливо-мрійних пісень. Біля одного вогнища, середніх літ повстанець, з чуттям читав, витягнутого із торби з харчами, розстріпаного «Кобзаря». Вибирав місця про Суботів, Чигирин, Холодний Яр, Гайдамаччину... Уважно слухали, розсівшись і розлігшись на землі козацькі правнуки... Слухала, здавалось, наблизившись у сутінках, Дорошенкова гора...
Штаб бриґади примістився в будинку, де стояв штаб червоної бриґади. Там зібралися курінні отамани та осаули, кілька сотників, члени повстанкому. Сотник Фесенко, уроженець Чигирина, вспів уже «обслідувати» родинне місто і інформував отамана. У місті є декілька шкіряних «фабрик», що належали багатішим жидам. Досить поважні запаси виробленої шкіри «соціялізувала» та опечатала ще повітова влада, але чомусь досі їх не вивезли. Ремінь — юхт та підошва — придасться нам на чоботи; виправлені барани — на шапки. Друкарня неушкоджена. Друкарі — місцеві свої хлопці — заховали пару тисяч аркушів паперу. Папір — частина сірий, що в нього колись жиди оселедці загортали — частина — задруковані з одного боку опаковання на махорку. Та відозву надрукувати можна. За друкування відозви змісця беруться члени повстанкому і в товаристві Фесенка ідуть розшукувати складачів. Заяць та сотник Василенко ідуть виставляти варту до запасів ременю, щоб їх за ніч не розтягнули, — «добрих хлопців» із школи Коцура — у Чигирині не бракувало...
До кімнати заходить господар будинку — міщанин із «московського зразку» бородою, одягнений «інтеліґентно»: штани на випустку поверх чобіт, рябенька «рубашка» — підпоясана червоним шнурком з китицями.
— Поки баба вечерю зварить — може «господа-начальство» чайку нап’ються? Самовар у нас — на сорок шклянок. Заварити можна спаленим хлібом, або вишневими гилячками, тільки... нащот цукру — вибачайте... самі п’єм як почастує хтось.
Цукор в нашому обозі є — пропозиція принята. Господар мнеться.
— А може газетки большевицькі маєте охоту почитати? Спішилися «товарищі» — забули пачку... Господар здіймає з шафи і подає на стіл пачку недавнього числа «Красной Звєзди».
Жадібно ковтаємо рядки — в першу чергу звіти з фронтів. Врангель відкинутий до Криму... Польська армія розбита — у Польщі вибухи большевицької революції... Червона кіннота робить чудеса... Армія «бандита» Петлюри розгромлена і рештки її винищують червоні частини в Галичині, — їм допомагають революційні галицькі селяни, що повстаннями і партизанкою нищать «клясового ворога»... На «звільнених» землях створився «український радянський уряд» та Чека, що у найближчі дні розпочнуть своє «урядування» у Львові. Ліве крило червоної армії переможно наступає на лінії Станіславів — Стрий — Дрогобич... Львів обійдений — евакуується... Польська та українська «буржуазія» — панічно втікає від «пролетарської розправи».
Про «гучні» перемоги червоної армії — читали ми вже давно у газетах, що їх приносили наші розвідники із Черкас та Бобринської, та... недавно писалося в них про перемоги на Збручі... Нова лінія фронту, знані назви розбитих українських частин — близьких, рідних, у складі яких мірялося колись простори України — зробили на всіх нас пригнічуюче вражіння. Мимоволі закрадалась шорстка думка і стискала серце. А що — як ворог дійсно переможе на всіх фронтах?!
Начальник штабу бригади — Грицаєнко — відсунув перечитану газету:
— А що, мої панове, як «вони» дійсно переможуть на фронтах? Як кинуть на нас якусь цілу армію — що будемо робити? Нахмурений Чорнота дбайливо зложив свою газету і сховав її до кишені:
— Нема то кращої роботи — як задавати дурні питання. Що будемо робити... Будемо битися. Мудрішого хіба нічого не видумаєш...
Видумати щось «мудріше» — було дійсно важко. Надія на те, що ворог помилує — булаб наївною і смішною. Далеко звідсіль, із самої середини України, до чужих кордонів... Досяглиб їх хіба щасливі одиниці...
«Воля України — або смерть!» на холодноярському прапорі — це не «прапорова декламація» наших «куренів смерти», що давно вже порозбігалися. Це — тверде, логічне окреслення положення...
Ніхто Чорноті не заперечив. Висловлюю свою думку, що
