Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Номер триста шістдесят дев’ять! — надсаджувався Аукціонер. — Портрет джентльмена на слоні. Хто дасть більше за джентльмена на слоні? Підійміть картину, Блоумене, щоб люди помилувалися нею! — Якийсь довготелесий блідий джентльмен у військовій формі не зміг стримати посмішки, коли містер Блоумен підняв угору ту коштовну річ.
Поверніть слона до капітана, Блоумене! Що ви про нього скажете, сер? — Але капітан, дуже збентежившись і почервонівши, швидко відвернув голову.
Ну, хай буде двадцять гіней за цей твір мистецтва! П’ятнадцять? П’ять? Кажіть вашу ціну! Сам джентльмен без слона вартий п’ять фунтів.
Дивно, що слон під ним не вклякнув, — зауважив якийсь завзятий дотепник. — Надто він угодований! — На ці слова (бо їздець на слоні був досить огрядний) по залі прокотився сміх.
Не збивайте ціну такої вартісної речі, містере, — сказав Аукціонер. — Нехай шановна публіка краще роздивиться на цей шедевр: поза благородної тварини цілком природна; джентльмен у нанковому жакеті, з рушницею в руці, їде на полювання; вдалині видно бананове дерево й пагоду; мабуть, це зображення якогось цікавого куточка наших славнозвісних східних володінь. Кажіть свою ціну, джентльмени! Не затримуйте мене тут на цілий день.
Хтось запропонував п’ять шилінгів. Джентльмен у військовій формі біля столу здивовано глянув у той бік, звідки надійшла така щедра пропозиція, і побачив ще одного офіцера під руку з молодою жінкою, яких, видно, вся ця сцена дуже розважала і яким нарешті той портрет дістався за пів гінеї. Побачивши ту пару, офіцер біля столу ще дужче здивувався, збентежено втягнув голову в комір і відвернувся, наче хотів уникнути неприємної зустрічі.
З усіх речей, які Аукціонер мав честь виставити на публічний розпродаж, ми маємо намір згадати ще тільки одну — маленьке фортепіано, принесене сюди з верхнього поверху (великий рояль з вітальні був проданий раніше). Молода дама швидко випробувала інструмент вправною рукою (офіцер біля столу знов почервонів і здригнувся), коли надійшла черга фортепіано, агент дами почав торгуватися за нього.
Але тут він зустрів опір. Єврей, що виконував роль ад’ютанта в офіцера біля столу, почав називати свою ціну проти Єврея, найнятого тією парою, що купила слона, і навколо фортепіано розгорілася жвава боротьба, яку завзято розвалював Аукціонер. Нарешті після досить довгого змагання капітан і дама, що купили слона, вийшли з гри, молоточок опустився, і Аукціонер вигукнув:-За містером Льюїсом двадцять п’ять! — Отже, начальник містера Льюїса став власником невеличкого фортепіано. Після цієї купівлі він підвівся, ніби відчув велике полегшення, і тієї миті його помітили невдатні суперники. Дама сказала своєму супутникові! — Слухай, Родоне, та це ж капітан Доббін! — Мабуть, Ребека була невдоволена новим фортепіано, яке винайняв чоловік, або власник інструмента забрав його назад, не бажаючи далі давати його наборг, або ж фортепіано, яке вона щойно хотіла купити, було їй дороге тим, що нагадувало про минулі дні, коли вона грала на ньому в маленькій вітальні нашої милої Емілії Седлі.
Розпродаж відбувався в старому будинку на Рассел-сквер, де ми провели кілька приємних вечорів на початку нашої повісті. Добрий старий Джон Седлі збанкрутував. На Лондонській біржі його прізвище було оголошене в списку неспроможних платників, після чого настало банкрутство і комерційна смерть.
Дворецький містера Осборна закупив частину славетних вин і перевіз їх у льох на другий бік скверу. Щодо набору срібних ложок і виделок чудової роботи, які продавали на вагу, і таких самих десертних, то знайшлися три молодих маклери (фірма «Мейл, Спігот і Дейл» із Треднідл-стріт), що раніше мали ділові стосунки зі старим Седлі й бачили від нього багато добра, коли він був добрий з усіма, хто мав з ним справу; отож вони й послали ці жалюгідні уламки руїни ласкавій місіс Седлі па знак своєї любові до неї. А щодо фортепіано, то оскільки воно належало Емілії і тепер їй було б дуже прикро позбутись його, а капітан Вільям Доббін умів грати на ньому не краще, ніж танцювати на линві, то дуже ймовірно, що він купив його не для себе. Словом, воно того самого вечора опинилося в дивовижно маленькому будиночку на вулиці, що починається від Фу-лем-роуд, — на одній із цих вуличок, що мають найкращі, романтичні назви (ця, наприклад, звалася: Вілли св. Аделаїди, Анна-Марія-роуд, Вест) і де будинки скидаються на лялькові хатки, де з вулиці здається, що мешканці, коли визирають із вікон другого поверху, мусять сидіти, звісивши ноги до вітальні внизу, де кущі на грядках перед вікнами цілий рік квітнуть дитячими фартушками, червоними шкарпетками, чепчиками тощо (polyandria poly-gynia), де з кімнат долинають звуки розладнаних клавікордів і жіночий спів, де кухлі від пива чіпляють на огорожу, щоб вони висохли на сонці, де ввечері на вулицях можна зустріти стомлених клерків, які повертаються з Сіті. Тут, виявилося, мав будиночок і містер Клей, клерк старого Седлі, і саме в нього й прихилив голову добрий старий джентльмен з дружиною та дочкою. Коли звістка про лихо, яке спіткало родину, дійшла до Джоза Седлі, він повівся так, як і слід було від нього сподіватися. Він не приїхав сам до Лондона, але написав матері, щоб вона зверталася до його агентів по гроші, скільки їй буде потрібно, отже, його добрі, прибиті горем старі батьки могли тим часом не боятися злиднів. Пославши листа, Джоз і далі залишився жити в одному з челтнемських пансіонів, майже не змінивши своїх звичок. Він, як завжди, катався в кареті, пив червоне вино, грав у покер, розповідав про свої пригоди в Індії і втішався лестощами вдови-ірландки. Синівський подарунок, хоч який він був потрібний, не справив великого враження на батьків, і я чув, зі слів Емілії, що після банкрутства її батько вперше підвів голову того дня, коли прийшов пакуночок із виделками та ложками разом з вітанням від молодих маклерів; він тоді заплакав, мов дитина, і був зворушений навіть дужче за дружину, хоч подарунок адресовано їй Едвардові Дейлу, молодшому компаньйонові фірми, який за її дорученням купував те начиння, власне, давно вже дуже подобалась Емілія, і тепер він скористався нагодою,
