Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк
— Мало хто може ходити, — відказала жінка.
— Це мені не подобається, — вперся чоловік. — Ніхто не сміє за нами підглядати.
Він висмикнув пістолета з кобури і скочив з тераси.
— Хто б це міг бути? — спитав мене старий.
Я не знала. Ми мовчки спостерігали. Чоловік зайшов за стіну і зник. Там були великі купи клоччя, перемішаного з битою червоною черепицею. Минуло кілька хвилин.
— Може, мені глянути? — запропонувала я. Здавалось, вони цього хотіли, бо згодилися відразу.
Тепер я могла непомітно відійти до річки. Коли я наблизилась до стіни, то побачила, що від комори лишились закапелки, по яких мені не хотілося блукати. Я вийшла на чисте місце, й одразу з тераси вистрелили. Певно, вони подумали, що я хочу вернутися назад. Я рушила всередину, остерігаючись ям, котрі лишилися ще з часів функціонування комори. Не встигла пройти й трьох кроків, як із пролому вискочив страшенно брудний і потворний чоловік. Він обхопив мене руками, дихнув смородом у лице й закричав:
— Я — прокажений!
А тоді побіг геть, хихочучи з радості.
…Тепер я мушу жити тут до смерті. Величезна будівля з вікном у куполі заставлена ліжками. Неможливість вийти звідси відома наперед. Якщо я й не прокажена, то стану нею дуже швидко. Нікого нема. Певно, володарі цих ліжок на роботі. Я така приголомшена, що навіть не плачу й не мрію вийти звідси. Матиму спокій аж до смерті. Притлумлюючи всі бажання, дивитимусь на гори, які оточують лепрозорій. Спокій — це відсутність свідомості. Порожньо, тихо. Косі промені освітлюють барак. Замість того, щоб лягти в ліжко й поринути в забуття, виходжу надвір.
Біля стін бараку — базарчик. Невимовно бридкі бабці пропонують товар, яким ніхто не торгує на світі: почорнілі кістки, гнилі риб’ячі голови, зотлілі нутрощі, курячі пазурі. Далі — миші, нанизані на шворку, деякі ще живі і водять налитими кров’ю очима. Я сахаюсь і натрапляю на повну клітку котів, котрі благають, аби їх випустили. Витягую кількох, наче в мене є гроші, щоб їх купити. Озиваються собаки, замкнені в іншій клітці. Коти випорскують у мене з рук і тікають. Схоже на те, що це місце, де живуть люди, які живляться мишами, котами й собаками. Наостанку стоїть дідусь із яскравими синіми квітами. Та коли я підходжу ближче, то бачу, що то не квіти, а пучки пташиного пір’я. Дід не такий відразливий, як ті бабці, але обличчя в нього без жодного виразу.
— Ви не скажете, як мені пройти до автостанції?
— Ідіть, пані, вниз, там побачите.
Межа мусить бути: я не полізу під кулі. Але може вдасться загубитись у містечку. Не озираюсь назад. Знову снують обшарпані залякані люди. Я давно вже не бачила інших людей, крім потворних бабів. Поступово будинки стають вищими і зруйнованішими. Здається, я вже була тут. Пам’ятаю ту широку пряму вулицю, що переходить в іржавий залізничний міст.
З вікна падає Жовнір. Він підводиться, а йому стріляють у спину. Падає знову. І далі тиша, порожнеча й байдужість. Єдине, чого мені не заподіють, це смерті, але я змушена дивитися на чужу смерть і муки, терпіти наругу, доки я блукаю в цьому світі абсурду.
Тож я біжу до Жовніра, а він уже мертвий. Інакше бути не може. Моя свідомість запрограмована на цю смерть, оскільки я не можу йому допомогти серед цього безлюддя. Він помер, залишивши по собі загадку своєї смерті. Мене як блискавкою пронизує думка, що я якимось чином зв’язана з цим хлопцем, маю на нього право, а він на мене, хоч ніколи не бачила його живим. Я б воліла бачити його живим, а не тяжкопораненим на бруківці, коли не можеш нічим зарадити. Безпомічність жахливіша за смерть. Заходжу в під’їзд, де ніхто не живе, і двері квартир незамкнені. Знаходжу оте розчинене вікно, з якого випав Жовнір. У кутку кімнати — дірявий матрац, банка з водою і жмут старих газет. Нічого такого, що свідчило б про особу самогубця. Він, певно, тут ховався і, доведений до відчаю, викинувся з вікна. Скільки днів чи годин просидів він в оцій кімнаті, незахищений і самотній, доки щось його не сполохало? Отже, звідси неможливо вийти. Може, тільки дезертирам? Якби я випадково зайшла сюди, коли він ще був тут, що сталося б з нами обома? Почулися кроки за стіною. У першу мить мене пройняв жах, бо я не могла повторити те, що зробив Жовнір. Кроки стихли. Я підійшла до вікна і подивилася униз на лялькове тіло, що стигло, залишаючи слід ґвалтовного поруху. Бог покинув його. Відвернув свої очі від злочинця, що не зміг дочекатися, коли смерть сама прийде по нього. Лиш я дивилася на нього згори. Цю смерть я могла зрозуміти. Мені не раз спадало на думку отаким чином утекти від себе. Тому я зійшла додолу, перевернула хлопця на спину, склала йому руки на грудях і вкрила лице хусткою, яку мала в кишені. З його одежі випав блокнот. Я взяла його собі. Сиділа над Жовніром до смерку. Трохи молилася, трохи плакала і гортала блокнот. Там була фотокартка дівчини, у якій я могла б упізнати себе, якби могла згадати Жовніра живим. Мертві — схожі. У блокноті були повиривані сторінки. Кожен самогубець хоче лишити по собі знак, пояснити свій відхід. Тому ця кімната з дірявим матрацом і блокнот із фотокарткою теж були знаком.
Сивий вечір покладе голову на коліна. Засне. Нема кому нас збудити, нема кому втішити. Тільки Бог у нас є. Де ти, Боже? От уже й догоріла поминальна свічка і закапав теплий віск на підлогу.
Отак я й сиділа, доки не догоріла уявна свічка в узголов’ї Жовніра. Потім пішла широкою вулицею далі, хоч настав уже вечір. Але я мала силу вірити, що зі мною не станеться нічого лихого. Може, я дійду Нею до того покинутого села, де в кожній хаті по самітній бабі. Сосновий ліс росте там на пісках і вечорами від груби йде приємне тепло. Мої книжки лежать на складеній швейній машинці, а під склом фотокартка хлопця у солдатській шинелі. Я приходжу
