Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк
…Дивно опинитися після цього серед святкової юрби на площі. Вона веселиться, ніби під дулом автомата. Убого вбрані, бліді, з палаючими очима, люди хвилюються, безладно рухаються (броунівський рух). Власне, натовп невеликий, тільки тісно збитий докупи. Позаду досить порожньо. Як я сюди потрапила, невідомо. Певно, мене привів сюди стадний інстинкт, бо я надто довго блукала сама. Юрба зробить мене безликою на той короткий час, а відтак я знову мушу йти шукати собі прихистку, витираючи заплакані очі. Не дивно, що я піддаюсь очікувальному настроєві натовпу й дивлюся на небо. Звідти спускається велика сіра повітряна куля, як у книгах Жюля Верна. Тільки капелюхами й квітами ніхто не махає. Схоже, що люди знають про з’яву з неба, але не знають, яка вона буде. Куля стрімко спускається. Видно товстого лисого чоловіка у довгій до п’ят сорочці. Лице його усміхнене, зовсім дитяче.
— Дивіться, Бог! — гукає малий хлопчик.
Люди з ревом кидаються до товстуна, щоб він уволив їхні бажання. Той звільняється від мотузок і тікає, блискаючи голими п’ятами. А люди з лементом біжать за ним.
Чи це Бог, чи це частина якогось карнавального дійства, звідки мені знати? Я дивлюсь услід. Я не часто дивлюсь услід. Пам’ятаю, як колись маленькою дівчинкою я бігла за своїми старшими сестрами, а вони від мене втікали. Мабуть тоді я зрозуміла, що нікого не слід доганяти. Слово «пізно» не повинно викликати відчаю. Куди ж мені йти тепер, коли всі люди побігли за Богом, як за всемогутнім продавцем? Прости мені, Господи, це жорстоке порівняння. Як Ти можеш дати чи продати те, чого не маєш, що давно віддав, і ми його намарне розтринькали? Ось зараз піду шукати ту хату, в якій народилася. Вона стоїть на березі глибокої чистої ріки. У бур’яні, напівзруйнована і вросла в землю. За забитими дверима має бути кімната зі столом коло вікна, а на підвіконні алюмінієва гасова лампа. У другій кімнаті — блакитне ліжечко-колиска і етажерка з книжками, де на поличці сидить величезний зелений жук. Там я колись лежала, і наді мною схилився дідо, кажучи: «Ти ж моя руда циганочко».
Але коли я, обдираючи пальці об цвяхи, заходжу, то бачу в другій кімнаті високе ліжко. Там спить мій чоловік. Я не хочу його будити, але перша кімната заставлена посудом. Чоловік устає з ліжка. Я бачу, що там ще хтось лежить. Якась жінка і чоловік. У них потворні злі обличчя. Мій чоловік сонно простує до мене. Я хапаю горня з водою і кидаюся до бісів. Але чоловік перепиняє мені дорогу. Вода обливає мене і його.
…І знову, безпритульна, я подалася геть. Тепер мені доводилося йти горами, порослими лісом, спокійними і безлюдними. Диких звірів я не боялася, бо чулася дуже втомленою. Лягла заснути під деревом. Неподалік текла вода. Земля була вогка і холодна, вкрита широким м’яким листям. Я швидко заснула і швидко прокинулась. Мій відчай не сягнув ще тої межі, щоб я сама себе губила. Тіло набрякло вологою й обважніло. Я згорнулася клубком, підтягаючи коліна до підборіддя, як дитина в материнській утробі. Мені ніщо не загрожувало, крім холоду. Вважалося, що я вже встала й іду вниз до якоїсь хати, де мене пожаліють, дадуть поїсти. Але й та хата може бути оточена невидимою стіною. Я отямлюся знову такою ж закляклою, з важким, налитим випарами потоку тілом, відтиском листка на щоці. Знову засинаю, знову прокидаюсь. І вже ніч. Світять зірки, сонно скрикує пташка, земля вібрує піді мною. У сні я лягла горілиць, розкинувши руки й ноги — і вони відпочили, полегшали, як мої думки. Я посміхаюсь, оточена ласкою чистої світлої ночі, яка проникла в мене, не залишивши місця будь-яким клопотам. Як добре не бути людиною, пройнятися нерухомістю, запахом трави, стати непомітною, врешті зникнути для себе, здійснити найпотаємніше бажання: жити, не існуючи ніде — ні в часі, ні в просторі. Ось куди я прийшла, коли розбудило мене сонце — гори, сиві від роси, нечіткі стежки, всохлі, покручені від тисняви дерева. Голими руками не збудуєш собі дім, а покинутих хат із їхніми неприязними духами я вже не хочу. Сонце освітило мене, і я знову стала помітна для всіх живих істот. І мусила рухатись, щоб тіло не подзьобали круки і не з’їли мурахи. Ще один день доводиться починати з пошуків, терпіння — задля чого, Боже? Відколи Ти мав необачність спуститися на землю, то став переслідуваним. Мене на якийсь час перестали гнати, але кожна мить скорочує відстань до нового переслідування. Пам’ять про це кладе тінь на моє майбутнє. Обплутана павутинням недовіри, йду стежкою з гори. Тепер я знаю, куди тікати, коли знову почнуть переслідувати. Гори, порослі лісом, не зникнуть з моїх очей.
Як мені велося в долині, довго розказувати. За селом спинилась біла машина. Молодий чоловік у темних окулярах спитав, де можна відпочити. Я не опиралась, коли мене взяли в машину. Там були ще двоє чоловіків та жінка. Вони мали зброю, якої не ховали, і, не криючись, розмовляли про свою службу. Я була сама покора, бо ті люди не боялися нічого і легко могли мене знищити. Сама згадка про їхню службу наганяла страх на кожного.
Я повела їх на терасу покинутого панського дому, яка виходила на розвалений, так само покинутий колгосп. Зате, коли не дивитися вниз, звідти чудово видно гори і захід сонця. Отам ми сиділи, пили коньяк, закусуючи делікатесами. Я була така голодна, що почувала до них навіть трохи вдячності. Вони не питали мене, звідки я й хто така, хоча найстарший не спускав з мене пильного ока. Власне, я була бродяжка, нешкідлива істота, яку вони підчепили на дорозі. Вже потім я зрозуміла, чому не запам’ятала жодного слова з їхньої бесіди, лише чорні пістолети й білі костюми. Розмова велася так, що слова влітали в одне вухо, а вилітали в друге. Але мене вона мало
