Рогнеда - Валентин Лукіч Чемеріс

до хвоста і волочити з гори Боричевим узвозом на Ручай, а дванадцять мужів приставив бити його жезлами. І робили це не тому, що дерево може відчувати, а для наруги над бісами, що спокушали цим образом людей, – хай прийме відплату від людей. Великий єси, Господи, і дивні діла твої! Вчора був шанований людьми, а сьогодні зневажений. І коли тягли Перуна Ручаєм до Дніпра, оплакували його невірнії люди, бо ще не прийняли хрещення. І, притягнувши, вкинули його в Дніпро. І приставив Володимир [до нього людей], кажучи: «Якщо де пристане, то відпихайте його від берега, аж доки не пройде пороги, тоді залишите його». Вони ж виконали, як було звелено. І коли пустили Перуна, і пройшов він через пороги, викинув його вітер на рінь, що й до сьогодні називається Перунова рінь. Після цього Володимир послав своїх посланців по всьому городу сказати: «Якщо завтра хто-небудь не буде на річці: чи багатий, чи вбогий, чи жебрак, а чи раб, – той буде ворог мій». І почувши це, люди йшли з радістю, раділи і говорили: «Якби це не було добре, не прийняли б цього князь і бояри». Ранком [наступного дня] зійшов Володимир із царициними і корсунськими попами до Дніпра, і зійшлось людей без ліку: і ввійшли всі в воду, і стояли у ній по шию, а другі до грудей, малі біля берега, інші тримали дітей на руках, дорослі бродили, а попи ж стояли і творили молитву. І було видно радість велику на небі і на землі: стільки душ врятованих! А диявол стогнав, приказуючи: «О горе мені! Прогнаний я звідси! Тут думав мати житло, бо не було тут учення апостольського, не знали тут Бога, і радів я із служіння тих, що служили мені. А тепер я переможений невігласом, а не апостолами і мучениками, і вже більше не буду царствувати в цих землях».

Охрещені ж люди розійшлися по домівках своїх. Володимир був радий, що пізнав Бога сам і люди його, подивився на небо і сказав: «Боже великий, що сотворив небо і землю! Зглянься на нових людей своїх, дай же їм, Господи, пізнати тебе, істинного Бога, як пізнали тебе країни християнські, і утверди в них віру правильну і неухильну. Поможи мені, Господи, проти супротивного ворога, надіюся на тебе і на твою силу в перемозі над його підступами». І, сказавши це, повелів будувати церкви і ставити їх на місцях, де стояли ідоли».

Сам же Володимир, прийнявши хрещення (під ім’ям Василія), будучи сліпим, за образним висловом літописця, після хрещення дивовижно «прозре».

І скаже митрополит Іларіон на всі майбутні віки:

«Тоді почав морок язичництва від нас відходити, і зоря Православ’я почалася». Але це була справді лише зоря, адже до повного торжества православ’я на Русі ще було дуже далеко.

Але зоря вже засяяла, і в Європі почала народжуватися нова Русь, велика і славна.

Сказання п’яте.
…І благала волхвів: заворожіть мені гостре залізо для задуманого…
1

І коли Володимир Святославич офіційно проголосив християнство державною релігією Київської Русі, то цим врятував престиж візантійських імператорів.

«Хоч і бликнула на Русь наша сестриця, – казали вони, – але ж навзамін християнство захопило її! Ми ще й легко відбулися. А Анна… Сестриця наша най буде щаслива у стольному граді Русі – все ж таки це велика держава і незабаром стане ще значнішою. І буде нашим надійним союзником. Та за це можна віддати хоч усіх Анн імперії!»

Але це був лише початок родичання візантійських імператорів з руськими князями. Сватами їм ще доведеться бути. Минуть роки після того, як Анна стала жінкою Володимира Святославича, і візантійському імператору Костянтину IX Мономаху доведеться віддати свою дочку, царівну Марію, за руського князя Всеволода, сина Ярослава Мудрого. І – нічого. А синок від того шлюбу русича та візантійки, себто Володимир (так-так, знаменитий Мономах) прославився, як один з кращих князів Русі.

О, доле людська, і хто тебе наперед знає – одне гадаєш, а доля тихенько все по-своєму перегадає. І ти вже потрапив у халепу.

Виплутаєшся – дякуй Богові.

Не виборсаєшся – що вдієш, така у тебе доля…

Не встиг князь Володимир повернутися з корсунського походу з принцесою Візантії, не встиг і натішитися нею, сьомою жіночкою своєю, як довелося її кидати і вирушати в новий похід. Скільки їх у нього було, а скільки ще буде! Цього разу – проти знайомих уже печенігів, проти яких не раз і не двічі ходив на січу люту, брань превелику.

Жовтолиці кочівники (на вигляд – наче опечені), тож руські люди, швидкі на придумування прізвиськ, і прозвали їх печенігами. Вони ж себе куманами називали, що по-їхньому – народ, люди.

Що ж, усі ми люди.

Тільки одні трудяться, працею заробляючи собі на прожиття, інші грабують тих, хто трудиться, щоб самим жити. Як от печеніги.

Запишуть мудрі до своїх праць: «Незліченні орди печенігів здавна кочували в Північному Причорномор’ї. Примітивне скотарство не могло прогодувати численне печенізьке населення. Але замість розвитку господарства, розширення скотарства, ведення хліборобства – печенізька верхівка воліла жити за рахунок грабунку своїх сусідів. То були паразитичні