Спартак - Рафаелло Джованьолі

його вивів із задуми декуріон авангарду.

— Спартак!.. Чого ми чекаємо? Треба або наступати, або відступати.

— Так, так, Алкесте, — сумно відповів рудіарій. — Відступати.

Римська центурія ще трохи переслідувала гладіаторів, осипаючи їх стрілами, та незабаром повернулася до валу.

В таборі Спартак покликав до себе Еномая, Борторікса й інших найдосвідченіших та найсміливіших командирів. Розповівши їм, як обернулися справи, в яке скрутне становище вони потрапили, він запитав, що, на їхню думку, слід робити.

Поривчастий і безрозсудно хоробрий Еномай крикнув з властивою йому зневагою до смерті:

— Присягаюсь Ерініями!.. Нам лишається тільки одне: з люттю диких звірів кинутися на той чи інший табір римлян! Тисяча загине, а дві проб'ється!

— Коли б це було можливо!.. — відповів Спартак.

— А чому це неможливо? — запально спитав германець.

— У мене теж майнула ця думка., але тільки на мить… Чи врахував ти, що ворожі табори розташовані саме там, де виходять вузькі стежки на відкрите місце?.. Чи зважив ти, що з того чи іншого боку ми не зможемо розгорнутися до бою більш ніж по десять у ряд? Що з того, що нас тисяча двісті, коли битися зможемо не більш як по двадцять одразу?

Міркування Спартака були настільки переконливі, ясні й очевидні, що Еномай тільки опустив голову і глибоко зітхнув. Інші гладіатори пригнічено мовчали.

— До того ж харчів у нас на п'ять чи шість днів, — додав Спартак після короткої мовчанки, — А що потім?

Це запитання вождя, висловлене скупими словами, постало перед командирами гладіаторів у всій його грізній силі. Сім, вісім, нехай десять днів можна ще так-сяк протриматися тут… А потім?

Довгим і сумним було мовчання двадцяти мужніх людей. Бачити, як гине їхня справа в той час, коли здавалося, перемогу вже забезпечено!.. Що означала смерть у порівнянні з таким страшним нещастям?

Спартак перший порушив скорботне мовчання:

— Ходімте зі мною. Обійдемо площадку і пильно подивимося, чи немає якого шляху для порятунку, бодай важкого і небезпечного, чи немає якого способу вийти живими з цієї могили, хоча б сто з нас врятувалось, а інші наклали головами за перемогу нашої святої справи.

У супроводі товаришів по зброї мовчазний і зосереджений Спартак почав обхід табору. Час од часу він зупинявся, немов лев, замкнутий у залізній клітці, який лютує, шукаючи виходу з тюрми.

Коли гладіатори наблизилися до того місця, де височенною стіною підіймалися гостроверхі стрімкі скелі, що відокремлювали площадку од вершини гори, Спартак зміряв очима страшну височину і прошепотів:

— Тут навіть білка не видряпається!..

Трохи подумав і додав:

— А якби ми навіть вилізли?.. Ми тільки погіршили б наше становище.

Нарешті начальники гладіаторів дійшли до глибоченного провалля, що виходило на Суррент, зупинилися на краю площадки, щоб на око зміряти його глибину, і, вжахнувшись, одвернулись від цієї запаморочливої безодні.

— Тут лише камінь може дістати до дна, — сказав один з начальників маніпули.

В цей час поблизу площадки на землі сиділо п'ятнадцять-двадцять гладіаторів-галлів. Вони з незвичайною спритністю плели щити з товстої лози, які потім покривали товстою шкірою.

Погляд Спартака, заклопотаного однією думкою, ненароком спинився на цих щитах, на примітивній, але вправній роботі побратимів. Кілька хвилин він машинально стежив задумливим поглядом за ними. Один з галлів, усміхаючись, сказав йому:

— В нас у таборі не більше семисот великих і малих щитів. Щоб озброїти решту, п'ятсот товаришів, ми придумали змайструвати для них хоча б ось такі… і ми їх робитимемо, поки у нас вистачить шкіри!

— О, Гез і Тетуан щедро віддячать вам у потойбічному житті! — сказав Спартак, щиро зворушений любовним піклуванням, що спонукало цих бідних галлів віддавати справі пригноблених усе своє дозвілля, сили й здібності.

— А багато у вас іще шкіри? — запитав він.

— Та… десятків на два щитів.

— Ми дістали її, коли востаннє були в Помпеї.

— Шкода, що шкіра не росте, як лоза у лісі!

Останні слова галла вразили фракійця. Він увесь стрепенувся, мов приготувався стрибнути, і, нахилившись, схопив у жменю кілька лозин…

— Ах!.. Присягаюся Юпітером, всеблагим і великим визволителем!.. — вигукнув він, сяючи від щастя — Ми врятовані!

Еномай, Борторікс та інші центуріони, оптіони та декуріони запитливо подивилися на Спартака.

— Що ти сказав? — запитав Еномай.

— Як це ми врятовані? — здивувався Борторікс.

— Хто ж нас врятує, — додав інший гладіатор.

— Кажи…

— Яким чином?..

Спартак, уважно розглядаючи лозове пруття, сказав:

— Бачите оцю лозу?.. З неї ми сплетемо довжелезну драбину, один кінець її прив'яжемо до скелі і по одному спустимося в глибоченну ущелину. Вийшовши звідти, несподівано вдаримо в спину римлянам і всіх їх виріжемо.

Соратники Спартака сумно посміхнулись, а Еномай, безнадійно похитавши головою, сказав:

— Спартак, ти мариш, далебі!

— Драбину на вісімсот чи дев'ятсот футів завдовжки? — з недовір'ям сказав Борторікс.

— Хто сильно бажає, для того немає нічого неможливого, — твердо і настійно промовив Спартак. — Нас тут тисяча двісті чоловік! За три години ми сплетемо таку драбину, хай вас не лякає ця думка.

І енергійними словами вселяючи в інших ту віру, яка в ньому вже стала непохитною, він звелів чотирьом маніпулам гладіаторів іти з сокирами до сусідніх лісів, нарубати товстого верболозу. Іншим маніпулам наказав розміститися на площадці в два ряди і запастися вірьовками, шворками, ременями, придатними для зв'язування частин дивовижної драбини, яку вони вирішили змайструвати.

Не минуло й години, як з лісу почали повертатися гладіатори з величезними в'язанками верболозу на плечах. Спартак перший показав, як треба зв'язувати товсті лозини. Він закликав усіх взяти участь у роботі: одним готувати матеріал, другим гнути, третім зв'язувати лозу і поступово складати частини чудесної драбини, що обіцяла їм порятунок.

Робота кипіла з завзяттям, рівним небезпеці, що нависла над гладіаторами. На площадці, де одночасно працювала тисяча чоловік, панували порядок і тиша.

За дві години до заходу сонця драбина майже на дев'ятсот футів завдовжки була готова. Тоді Спартак звелів чотирьом гладіаторам розгорнути її, щоб він міг на власні очі оглянути, перевірити, наскільки вона міцна і чи добре зв'язано її частини.

Коли смеркло, Спартак наказав таборові безшумно знятися. Кожна півманіпула зв'язала свою зброю в один оберемок, бо спуск драбиною не дозволяв переобтяжувати людей зайвою вагою. Цю зброю було вирішено спускати на міцній вірьовці, сплетеній із шворок, і як тільки бійці першої півманіпули по одному спустяться вниз, слідом за ними спускатимуть їхню зброю.

Потім Спартак наказав прив'язати до кінця драбини два важкі камені й потихеньку спустити її в безодню. Фракієць мудро розсудив,