Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн
— Кузене Анрі,— квапливо сказав вів, — поруч вас є щось принадніше, ніж ви можете побачити там.
Це була щирісінька правда, бо поруч Анрі сиділа Марго, і навіть якби вона не була така чарівна вродою, то могла б зачарувати його своїм низьким співучим голосом, що говорив речі вчені, але водночас і двозначні. І вченістю, й дотепністю Марго й Анрі не поступались одне одному, і те, що вони говорили в дусі античної старовини, навряд чи зважились би вимовити рожеві уста іншої такої гордої й випещеної дами, але в Марго воно виходило зовсім невимушено. Вони говорили навіть досить голосно, так що часом іще дехто втручався в ту розмову й підкреслював зміст сказаного. Неабияку сміливість і грацію виявила також панна де Сов — задерикуватий носик, розумні очі під тоненькими вигнутими брівками, трохи зависоке чоло, тендітна постать, — але то лише здавалося так, бо з усього іншого видно було, що в любощах вона вельми витривала, і щодо цього вона вже порозумілася з Анрі й словами, й без слів.
О, він кохав Маргариту Валуа! Від звуків її голосу — низького і, коли вона хотіла, трохи протяглого — десь у нутрі в нього здіймалося хвилювання, стискало груди й горло, зволожувало очі. Інколи він бачив предмет своєї жаги ніби крізь туман, як бачать ще тільки обіцяне щастя. Не раз він був близький до того, щоб зсунутися з крісла й стати перед нею на коліна — вилити жагу, що вже гнітила його, мов тягар. Та йому перешкоджала сором'язливість. Карл Дев'ятий уже добре підпив, і йому спало на думку покепкувати з жениха своєї «гладухи Марго», а його брати д'Анжу й д'Алансон, теж устигши вже хильнути зайвого, засперечались. Анрі вже почав занадто гостро відповідати королю Франції. Та якраз на ту хвилину обидва королівські брати, не дійшовши однієї думки в чомусь, замість слів пустили в хід руки, і їх довелось розбороняти.
В герцога Анжуйського текла по щоці кров; він перейшов на другий бік столу й сказав кузенові Наваррі:
— Ти принаймні був чесним супротивником у боях, і я тебе здебільшого перемагав.
— Тільки завдяки твоїм листам, д'Анжу. Вони були такі пишномовні, ніби їх писав іспанець. Я втікав від твого стилю. Навіть більше — мене від них нападала гарячка, і я не міг битися. А якби ти мене справді переміг, я б не сидів тут, поруч твоєї сестри.
Тоді Анжу заговорив тихіше й навіть трохи боязко, хоча хміль ще не вивітрився з нього:
— Наварро, диви, у мене на щоках кров. Та це пусте. Мій брат д'Алансон ненавидить мене, як може ненавидіти лиш той, кому ще дуже довго чекати своєї черги. А ще жахливіше ненавидить мене, свого найближчого наступника, мій другий брат, король. Наша мати воліла б бачити на троні мене, а Карл знає, як небезпечно перечити їй. І від страху він шаленіє. Випиймо, Наварро! Ми чесно схрещували мечі, і тобі я можу довірити родинні таємниці. Вчора я зайшов до свого брата-короля, аж він бігає по кімнаті, мов дикий звір, з голим кинджалом у руці. Як зиркне на мене скоса — ти ж знаєш той його погляд. Ну, думаю, пропав, як руда миша. Тільки-но він відвернувся, я зразу шасть у двері, тихенько-тихесенько, і можеш мені повірити, що, виходячи, вклонився не так низько, як увіходячи.
— Та я вірю, всьому вірю, — запевнив Анрі, маючи на увазі й те, що його матір отруєно. Потім додав: — Ви така сімейка, що її принад краще стерегтися. Я, бач, не встерігся.
Він обернувся, і серце у нього аж тьохнуло, таке сліпуче здалось йому обличчя нареченої — а то ж було обличчя дочки страшного роду!
Марго тим часом і далі розмовляла двозначно й учено — байдуже з ким. Анрі обсипало жаром, він хотів був уже зчепитися з Конде й д'Алансоном, та зненацька помітив у її вбранні барви свого дому. Вона домовилась з приятелькою вигаптувати на сукнях, хоч і не дуже помітний, візерунок у кольорах Бурбонів — біло-синьо-червоний. «Вона пам'ятала про дім Бурбонів, вона давно жадала мене, як і я її, вона носить мої барви, а коли відмовлялась одружитися зі мною, то це були тільки хитрощі, щоб закохати мене в себе ще дужче! Марго мене кохає!»
Від тієї думки він так схвилювався, що сказав їй: «Ходімо звідси!» — й хотів уже вивести її кудись, щоб лишитися з нею наодинці. Та вона вдала, ніби не почула. А його сестра Катрін нахилилась до нього й шепнула:
— Не забувай, що ми в Луврі!
І він зразу отямився й хутко озирнувся круг себе: «Парадна зала, на різьбленій стелі стільки позолоти, що її називають «золотою палатою». Вікна на два боки. З півдня, з-за Сени, вже насувається лілово-сіре смеркання: от як довго ми бенкетуємо! А західним вікном ллється в позолочену залу золоте проміння вечірнього сонця, воно горить і іскриться довкола одного короля — п'яного — і другого — закоханого, цебто мене. Глянь-но на Катрін! Сестра повертає до мене своє розважливе личко, і хоч це не обличчя нашої матусі, та промовляє воно до мене так само. Твоя правда, сестро, це Лувр, і тут ми не маємо жодного друга, тут ми з тобою самотні».
Маргарита Валуа знов обдарувала його звуками свого голосу й знов зворушила його серце — однаково, скромні чи нескромні були її слова. Та, на жаль, він уже не міг не чути сварки в передній залі. Там давно лунали крик і погрози, перекриваючи цимбали й литаври, і щомиті міг початися справжній бій. Анрі враз
