Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн
Зустрілися поглядами і брат з сестрою — Анрі з Катрін. Ті погляди промовляли приблизно таке: «А наш маленький замок у По, город біля нього й наші дикі гори — кращі! Навіщо стільки викрутасів, як оце тут? Проте уважай, цього треба навчитись. А звідки в тебе таке гарне вбрання? А в тебе? Від кого ж іще, як не від нашої любої матусі!»
А втім, ця мовчазна розмова тривала лиш одну мить. Карл Дев'ятий уже розпочав свою велику церемонію. Анрі почув, як ззаду хтось — чи то д'Обіньє, чи Конде, чи Ларошфуко, а може, і юний Леран — шепнув йому:
— Величносте! Робіть усе точнісінько так, як король Франції!
— Це буде, мабуть, уперше, — відказав він, проте відзначив, що Карл таки добре знає це діло. Король, у білому шовку, береті з пір'їною, коротеньких пишних панталонах і довгих панчохах, ступив крок — тільки один крок; то був знак для обох його братів, герцогів Анжуйського й Алансонського, щоб вони стали в нього за плечима, і в тій поставі, що означала «Я і мій дім», було стільки гордості й величі, що до рано згрубілого Карла Валуа на хвильку повернулась його колишня аж надмірна юнацька витонченість. Ту мить в оркестрі заграли гобої, і музика з солодкої стала величною; а потім знов загриміли барабани.
А над королем, над його чарівним палацом і блискучим почтом синіло високе, ясне, легке небо. Всі звуки розлягалися далеко, линули над водою Сени, що текла поблизу, за мурованою огорожею розкішного парку й за смужкою нерівного, засміченого берега. Туди вже насунули річковики, дужчі навіть намагалися видертись на мур. Варта брутально спихала їх назад ратищами алебард, та все ж ті, хто на мить загледів придворну виставу, раділи, і навіть ті, хто не побачив нічого, завзято галасували.
А нагорі в парковому фасаді Лувру тихенько забряжчало вікно — так, що ніхто й не почув — і в прочинену шпарку з-між складок завіси визирнуло свинцево-сіре старе обличчя. Двоє очей-вуглинок спостерігали те, що діялося внизу, вигадане й підготоване самою власницею тих очей: урочисту зустріч католицького короля з гугенотським, за участю обох королевих братів і пишного панства. «Це напевне справить на малого беарнця і його бідно вбраних дворян таке враження, ніби вони самі бозна-хто, і дуже зміцнить їхню довіру до нас!» Так думала стара зі свинцевим обличчям, і важкі її щоки зводила усмішка.
Тільки Марго зі свого місця могла її побачити, і принцеса, не знаючи сама від чого, трохи не зомліла. «Що ж я роблю! Я ж цього якраз не хотіла, і не вийде з цього добра! Передчуваю, що станеться щось жахливе, як я не поламаю всього. Саме тепер мені слід одружитися з Гізом, хоч від сьогодні він мене не цікавить, — аби лиш нізащо в світі не допустити шлюбу з моїм Анрі, що його я люблю дужче за життя!»
Марго була зовсім самотня зі своїми передчуттями й муками сумління. Всіх, навіть її коханого Анрі, цілком захопило саме видовище церемонії. Правда, незабаром і принцесі Валуа довелося грати свою роль у тому видовищі, і воно, як усе зовнішнє, легко заглушило її внутрішній голос. А її Анрі тим часом не ловив гав. За винятком обличчя у вікні, він примічав усе — і таки справді королівську пишноту, і учасників церемонії, і навіть простолюд, який на свій лад брав участь у балеті. Так назвав Анрі сам для себе цю велику церемонію, бо хоч у ньому й не зродилось передчуття, зате при ньому лишався здоровий глузд, що його не могла пригнітити ніяка зовнішня пишнота. І тому всі обличчя, що він бачив перед собою, здавались йому замовленими — замовленими, приставленими й оплаченими.
А водночас він наслідував кожен рух Карла Валуа, так само підіймав ногу і, гойднувши нею вперед, ставив майже на те саме місце — щоб іти якомога довше й урочистіше. Поруч нього — власне, трохи позаду, — йшов його кузен Конде, а більше з його роду при ньому не було нікого. Щоразу, як навпроти них король Франції та його брати гостинно простягали руку, або прикладали її до грудей, або піднімали капелюх, Анрі з кузеном поспішали зробити те саме, — обидва, як годиться, в розкішних шатах, але серед свого почту чи не єдині вони були так прибрані. Обидві групи рухались назустріч одна одній, під музику виконуючи щось ніби алегоричний танець, який мовою символів оповідав, що король — обранець божий і що влада його священна. Та що ближче вони сходились, то дужче впадали в очі подробиці, які порушували гармонію цілого — і, звичайно, викликали тим розчарування. Надто обличчя зі своїми замовленими виразами навіювали чимраз більший сумнів.
«Отой де Нансей, видно, не друг мені. Треба стерегтися! Він капітан королівської охорони. Я вже відчуваю, що колись іще, мабуть, побачу його обличчя без оцієї шанобливої усмішки на замовлення. Тепер, як і завжди, головне — навіяти їм таку пошану, щоб не потрібен був і балет. Це все обличчя людей, що нічого не забули й не пробачили нам, як і ми їм. А ота друга усмішка — того, здається, звуть де Морвер
