Твори в п'яти томах. Том 2 - Роберт Льюїс Стівенсон

Його спитали, які ж то були дерева, і він показав їм те дерево, що листя з нього палив Каламаке. Спочатку вони не дуже повірили, але думка засіла в їхніх головах. Вечір за вечором старійшини обговорювали її на своїй раді, але головний ватаг (хоча він був хоробрий чоловік) злякався такого діла й щодня нагадував їм про того ватага, котрий кинув списа на голоси й був убитий, і ця згадка не давала їм наважитись.

Та хоч Кеолі поки що не пощастило домогтися, щоб дерева винищили, йому однаково світ піднявся, і він уже почав Розглядатися круг себе й шукати якихось життєвих утіх.

Поміж усім іншим, він став ласкавіший зі своєю дружиною, і вона дуже полюбила його. Якось він вернувся додому, а вона лежить у хатині на долівці й гірко ридає.

— Що таке? — спитав Кеола. — Що з тобою сталося?

— Нічого, — запевнила вона.

Тої ж ночі жінка розбудила його. Каганець ледве блимав, але Кеола бачив по її обличчю, що вона тяжко зажурена.

— Кеоло, — сказала юна, — нахили вухо до моїх губів, щоб я могла говорити пошепки, бо не можна, щоб нас хтось почув. Через два дні після того, як наші почнуть готувати піроги до плавби, ти підеш на морський берег і заляжеш там у хащах. Ми заздалегідь удвох виберемо місце, й заховаємо там їжу, а потім я щовечора проходитиму там і співатиму. А як настане такий вечір, що ти вже не почуєш мене, це означатиме, що ми відпливли геть із острова, і ти зможеш жити тут далі безпечно.

Душа в Кеоли завмерла.

— А це що таке? — вигукнув він. — Я не можу жити серед чортів. Я не хочу зоставатись на цьому острові. Мені до смерті кортить покинути його.

— Ти не покинеш його живим, бідний мій Кеоло, — сказала жінка. — Бо, скажу тобі правду, мій нарід — людожери. Вони тільки криються з цим. А вбити тебе ще на цьому острові вони хочуть тому, що до нашого острова приходять кораблі, буває в нас Донат-Кімаран і хвалить французів, а ще там живе білий торгівець у будинку з верандою і навчитель закону Божого. О, то гарне місце — наш острів! У торгівця стоять повні барила з борошном, а коли одного разу до лагуни приплив французький військовий корабель, то вони всіх пригощали вином і галетами. Ох, бідний мій Кеоло, як я хотіла б забрати тебе туди, бо велика моя любов до тебе, і це найкраще місце в усіх морях, окрім Папеете.

Отоді Кеола почав тремтіти зі страху так, як більш ніхто на всіх чотирьох океанах. Він чув про те, що на південних островах живуть людожери, і його завжди лякало це; а тепер він зіткнувся з цим звичаєм ніс у ніс. Від мандрівників він чув також, що ці людожери, коли надумають з'їсти когось, починають годити йому та панькатися з ним, наче мати з улюбленим дитям. І він зрозумів, що саме так поводяться з ним, і що саме через це йому збудували житло, й годували його, й оженили, й звільнили від будь-якої роботи; а старі люди та ватаги розмовляли з ним, як із значною людиною. Отож Кеола лежав на своїй постелі й тужив над своєю долею, і кров холола в його жилах.

Другого дня острів'яни були з ним дуже чемні, як завжди. Вони вміли красно говорити, й складали прегарні вірші, й жартували на учтах так, що котрийсь місіонер міг би померти зі сміху. Та Кеола вже не звертав уваги на їхні вишукані манери, він бачив тільки зуби, що біліли в їхніх ротах, і йому підступала до горла нудота. А коли вони скінчили їсти, він пішов і ліг у кущах, мов неживий.

Другого дня було так само, і його дружина пішла за ним.

— Кеоло, — мовила вона, — якщо ти не їстимеш, то, кажу тобі у вічі, тебе вб'ють і спечуть завтра. Дехто зі старіших ватагів уже шепочеться про це. Вони думають, що ти занедужав і будеш худнути.

Тоді Кеола схопився, і в ньому спалахнув гнів.

— Мені дарма, так буде чи так, — сказав він. — Я опинився між вогнем і полум'ям. І коли вже я маю померти, то нехай я помру чимскоріше; а коли вже мене мають після цього з'їсти, то краще хай мене з'їсть нечиста сила, ніж люди. Прощавай, — сказав він і, покинувши її остовпілу, подався на морський берег того острова.

Берег лежав голий під палючим сонцем; ніде ні знаку людини, тільки пісок весь потоптаний, у ступаках, і всю дорогу навколо нього говорили й шепотіли голоси, спалахували й гасли невеличкі багаттячка. Всі мови світу лунали там: французька, голландська, російська, тамільська, китайська. В якій лишень країні вміли чаклувати, з усіх тих країн були тут люди, і їхній шепіт лунав у Кеоли в вухах. Тиснява на тому узбережжі була як на ярмарку, але ні душі не було видно; ідучи, він бачив, як перед ним на піску зникають скойки, хоча їх начебто ніхто не підбирає. Мабуть, сам диявол побоявся б опинитись одинцем у такому товаристві; проте Кеола вже відкинув будь-який страх і жадав смерті. Коли спалахували вогники, він кидався туди, мов розлючений бугай. Безтілесні голоси перегукувались, невидимі Руки засипали вогонь піском, і перше ніж він добігав туди, вони зникали з берега.

«Ясно що Каламаке тут нема, — подумав він, — а то я був би вже давно вбитий».

Тоді сів на узліссі, бо відчув утому, й зіперся підборіддям на руки. А ярмарковий гармидер перед його очима тривав; весь берег клекотів голосами, спалахували й гасли вогники, скойки зникали, й тут-таки на піску з'являлись нові. Bидно, того разу ми потрапили сюди в будень, — подумав він, — бо нічого такого тоді не було».

В нього аж голова обертом пішла від думки про ці незліченні мільйони доларів та сотні й сотні людей, що збирають їх на узбережжі, а тоді злітають у повітря вище й швидше за орлів.

«Подумати лишень, як мене дурили, розповідаючи про карбування, — сказав він собі, — про те, як роблять гроші. Адже ясно, що всі нові монети у світі збирають на цих пісках! Та іншого разу я вже знатиму, як воно насправді!»

І врешті — Кеола й сам не знав, як, і коли — його опав сон, і він забув і острів, і всі свої гризоти.

Другого дня вранці, ще до схід