Смарагд - Валентина Миколаївна Мастерова

— Знайомий заїхав, Ганно, — відповів той розважливо. — Переночував. Та ви не переймайтеся, нам цього сніданку на двох вистачить, іще й залишиться.

— Добре, — промовила жінка, почуваючись незручно, бо ж гість був у кімнаті, але не вийшов і не привітався з нею. — Може, щось треба, то кажіть. — Знову глянула на одяг, потім — на їжу на столі. Ображено стулила губи й пішла.

Вони снідали мовчки. У Варфоломієвій голові вертілося чимало запитань, але він чекав, що Стефан на більшість із них сам відповість. Але той лише вовкувато позирав перед собою й за вікно. Коли поїли, озвався:

— Я в тебе пару днів поживу — не більше. Можу в церкву з тобою піти, тільки в мене одяг бачиш який, — розвів руками, показавши на свої брудні штани і светр.

Батюшка й собі глянув на його одяг і на шкіряну куртку, що в кількох місцях була розірвана «по живому».

— Я тобі води наношу з колодязя, сам нагрієш, і пери. Розвісиш над грубою — воно швидко просохне, — сказав те й несподівано почервонів.

— А ти не боїшся на мене хату кидати? — примружив очі Стефан, не помітивши Варфоломієвого замішання. — Я ж циган.

- І я циган, — посміхнувся на його слова батюшка.

— Я той циган, що краде, — несподівано промовив Стефан, дивлячись йому прямо в очі. — І мене розшукують.

Чекав на Варфоломієву реакцію, але той спокійно відповів:

— Я зрозумів іще вчора, що ти від когось ховаєшся. Та я тебе не боюся, бо красти в мене нічого — сам бачиш, як живу.

— Не бреши, Даниле, — недовірливо посміхнувся Стефан. — Сьогоднішня церква — вигідний бізнес. І не дури мені голову. Але не бійся — я у твоїй хаті нічого не візьму.

— Бери, що хочеш, — байдуже махнув рукою батюшка. — У мене ні за чим жалю не буде.

З появою Стефана думки про Мирославу трохи вгамувалися, тільки, коли йшов до церкви і зустрічався з селянами, чомусь здавалося, що вони дивляться на нього не так, як раніше. З того сердився на себе, бо розумів, що шила в мішку не втаїш. Варто комусь вимовити слово, щоб село загуло. І якщо раніше він жартував, коли Ганна переповідала чутки: «Не їла душа часнику, то й смердіти не буде», — уже не пожартує, бо тепер його душа скавучала жалісливо в усі боки, прикута на ланцюги сумнівів.

Знав, що сьогодні буде дві панахиди, і боявся, бо мусив молитися за душі тих, кого ще недавно зустрічав на оцих вулицях, хто озивався до нього з миром і ласкою, а тепер із небесної висоти озиратиме на його мізерну душу й добре, коли не відвертатиметься від твореної гріховними вустами молитви.

Додому прийшов уже перед обідом. Над грубою висіли випрані Стефанові речі, а сам він лежав на дивані й перегортав альбом із «афганськими» фотографіями. Варфоломій глянув і аж рота розкрив із несподіванки — гість лежав у його новій рясі, яку він іще жодного разу не надягав.

— Ти здурів? Це ж моя нова ряса! — Не приховував і не хотів приховувати обурення.

Стефан відклав альбом, широко посміхнувся, немов і справді зрадів Варфоломієвому приходу.

— Ти ж казав, що ні за чим не матимеш жалю, коли щось поцуплю. А я ж не вкрав, а тільки одягнувся, щоб не світити грішним тілом, — реготнув, підвівся й демонстративно пройшовся по кімнаті. — Мені личить. Чим не монах: і борода майже як у тебе, і патли…

— Зніми зараз же! — зірвався на крик Варфоломій. — Не оскверняй!

— Та що ви, святий отче, — присів перед ним у реверансі Стефан, обома руками піднімаючи до колін рясу, немов жіноче бальне плаття. — Я оскверняю, а ви ні? Чистесенький ви наш, Христосик безневинний… — Побачив, як Варфоломій нервово стиснув палицю. — Е, ні, — замахав перед собою руками удавано перелякано, — бити ближнього свого не можна, та ще й такою палицею. А я, Даниле, ой який твій ближній — ближнішого не буває. Двійник я твій, от хто.

Варфоломій пройшов і важко сів на диван, мов його зовсім не тримали ноги. Прихилився до спинки й заплющив очі.

— Не ображайся, — у голосі Стефана звучало роблене співчуття. — Хоча це я повинен на тебе ображатися. Знаєш, за що? — Але Варфоломій не відповів, навіть очей не розплющив. — Не за Софію, ні. Вона того року ще кращого чоловіка знайшла, вірніше, батько купив. А за те, що ми обидва з тобою брешемо, беремо чуже, тільки тобі за це довірливі бабусі ще й руки цілують і останню копієчку самі віддають, а мені її треба оцими ручками з їхньої кишені дістати. І ручки оці, — простяг перед собою докупи стулені великі долоні, — ніхто мені не цілує, а всі намагаються кайданки надіти. Я, бач, — бандит, а ти — святий отець.

— Стефане, зніми рясу, — наказав Варфоломій, але тепер уже спокійніше. — Надягни щось інше — там у кімнаті є.

— О, жаднюга, — засміявся Стефан. — А може, і я хочу бути монахом, чи ти боїшся конкуренції?

У цей час у сінях щось шкрябнуло й білява голівка Сашка просунулася у двері.

— Можна? — хлопчик побачив Стефана, зніяковів і не наважувався ступити далі.

— Чого ти? — почувся позаду нього сердитий голос Ганни. — Занось, а то ще перекинеш.

Сашко зайшов до кімнати, тримаючи в кожній руці по невеличкій мисочці з їжею, за ним зайшла Ганна. Обоє стояли на порозі й розгублено дивилися на Стефана. Першою озвалася Ганна:

— Здрастуйте, святий отче, — і вклонилася Стефану. — А я й не знала, що у вас такий гість, — ніби дорікнула Варфоломію, обличчя якого пополотніло. — Що це з вами? Я давно бачу, що з вами щось не таке робиться. — Чекала, що хтось до неї озветься на розмову, але і Варфоломій, і Стефан мовчали. Тоді вона підійшла до столу й поставила горщика. — Тут ось печеня пісна — їжте, тільки з печі, — говорила запобігливо і трохи збентежено.

— Дякую, Ганно, — нарешті здобувся на слово Варфоломій. — Це і є той гість, про якого я вам уранці говорив, — кивнув у бік Стефана. — А як у тебе справи у школі? — запитливо подивився на Сашка, що так і стояв біля дверей. — Чого ти розгубився, постав мисочки на стіл.

Хлопчик, що переводив погляд зі Стефана на Варфоломія, нарешті поставив