Смерть бере відпустку - Жозе Сарамаго

рушає звідси вмирати додому або до лікарні, а тимчасом решта пожильців притьмом замикає на ключ двері своїх кімнат, щоб до них не ввійшла смерть і не забрала з собою так само й їх, ми вже знаємо, що все це належить до минулого, яке ніколи не повернеться, але хтось в уряді має подумати про нашу долю, про нас, власника, директора та персонал старечих притулків, адже на нас чекає така планида, що не буде нікого, хто нас прийме, коли для нас настане пора опустити руки, зверніть увагу, що ми навіть не є господарями того, що в певний спосіб належало нам, принаймні з чим ми працювали з року в рік, тож цілком можна зрозуміти, що їхній персонал виступив із заявою, ми хочемо сказати, що для нас самих не знайдеться місця в старечих притулках, якщо не виставити на вулицю частину пожильців, що ж до уряду, то йому спало на думку те саме розв’язання, що й у справі переповнености лікарень, мовляв, нехай відповідальність на себе знову бере родина, але для цього в ній мусив би ще знайтися хтось із достатньо світлою головою та достатніми тілесними силами, а ці здатності, як ми знаємо з власного та з загальносвітового досвіду, тривають тільки коротесеньку мить у порівнянні з віднедавна започаткованою віч­ністю, тож зарадити цьому, як не буде доладніших ідей, можна збільшенням кількости старечих притулків, не так, як дотепер, переобладнуючи маєтки та палацики, що колись знали кращі часи, а зводячи з нуля великі будівлі у формі, наприклад, п’яти­кут­ника, або вавилонської башти, або кносського лабіринту, спершу квартали, потім містечка, потім цілі міста, а сказати навпростець, цвинтарі для живих, де про фатальну й неуникненну старість дбалося б бозна-як і бозна-доки, бо її дні простягатимуться в нескінченність, головна притика, і до неї ми чуємося зобов’язані привернути увагу компетентних чинників, полягає в тому, що з плином часу не тільки більшатиме осіб похилого віку, розміщених у старечих притулках, але й потрібно буде дедалі більше людей, щоб про них дбати, як наслідок, вікова піраміда перевернеться з ніг на голову, нагорі буде велетенська маса старих, щоразу більша, яка поглинатиме, неначе пітон, нові покоління, а ті, своєю чергою, перетворившись переважно на робочий і керівний персонал старечих притулків, проводитимуть свої золоті роки в піклуванні про стариганів усякого віку, від нормального до біблійного, про батьків, дідів і бабусь, прадідів і прабабусь, прапрадідів і прапрабабусь, прапрапрадідів і прапрапрабабусь, прапрапрапрадідів і прапрапрапрабабусь, прапрапрапрапрадідів і прапрапрапрапрабабусь і так далі без кінця й краю, а відтак додаватимуться, одне за одним, як листя дерев, що падає згори на листя, опале в попередні осені, але ou` sont les neiges d’antan[1], до безконечного мурашника тих, хто потроху дожив до випадіння зубів і волосся, до сили-силенної тих, що недобачають і недочувають, мають грижу, катар, перелам шийки стегна, паралізовані ноги, атрофію, а притому ніколи не помруть, хоча вже не можуть навіть тримати власну слину в роті, панове урядовці, може, ви не схочете нам вірити, але те, що впало нам на голову, це найгірше страхіття з усіх, які могли коли-небудь наверзтися комусь із людей, навіть у темних печерах, посеред жаху й тремтіння, нічого подібного не траплялося, це кажемо ми, озброєні досвідом першого старечого притулку, звісна річ, тоді все тільки починалося, але для чогось же має нам служити уява, і якщо говорити цілком відверто, з відкритою душею, то краще смерть, пане прем’єр-міністре, краще смерть, ніж така круговерть.

Страшна загроза, що ставить під велике питання збереження нашої галузі, так схарактеризував становище перед засобами масової інформації голова федерації надавачів страхових послуг, говорячи про тисячі й тисячі листів більш-менш однакового змісту, неначе переписаних з одного зразка, які надійшли останніми днями до компаній із заявою від адресантів про негайне скасування їхніх полісів на страхування життя. У них стверджувалося, що, з огляду на загальновідомий факт уневажнення смерти, було б безглуздям, а кажучи відверто, чистою дурницею, й надалі виплачувати височезні внески, які йшли б тільки на збагачення компаній без жодних зворотних послуг з їхнього боку. І чого б це я мав годувати баранів хвиґами-миґами, не стримав своїх емоцій у постскриптумі один особливо сердитий клієнт. Дехто йшов іще далі, вимагаючи повернення раніше сплачених сум, але то були, як неважко здогадатися, тільки про всяк випадок висувані домагання, а ну ж, мовляв, як пощастить. На неминуче запитання від журналістів про можливі кроки страхових компаній для протидії такому залпові важкої артилерії, несподівано спрямованому на них, голова федерації відповів, що, хоч експерти-правники саме тепер якнайпильніше вивчають дрібний друк у полісах, вишукуючи якихось можливостей витлумачити їхній текст, звісно ж, тільки на цілком законних підставах, таким чином, щоб зобов’язати бунтівних клієнтів, навіть проти їхньої волі, платити внески пожиттєво, тобто вічно, найімовірніше роз­в’я­зання все-таки полягатиме радше в тому, що їм буде запропонована мирова угода, або джентльменська домовленість, згідно з якою поліси будуть доповнені коротким додатком, чинним і як уточнення до раніше укладених договорів, і на майбутнє, де буде зазначений обов’язковий вік смерти вісімдесят років, звичано ж, обов’язковий у переносному розумінні, поквапився додати голова з поблажливою усмішкою. Таким чином, компанії й надалі отримуватимуть внески відповідно до цілком нормальної процедури до того часу, коли застрахованому щасливцеві виповниться вісімдесят років, а тоді він перетвориться на умовно мертвого й звернеться з заявою про виплату передбаченої повної страхової суми, що й буде пунктуально виконано. Треба ще додати, і це також може викликати зацікавлення, що на побажання клієнта його договір може бути подовжений на дальші вісімдесят років, по спливі яких буде офіційно зареєстрована його друга смерть з повторенням по­передньої процедури, і так далі, і так далі. Залою пробіг схвальний шелест і зірвалися поодинокі оплески серед журналістів, обізнаних у бухгалтерських обрахунках, на що голова відповів вдячним кивом голови. З погляду стратегії й тактики то був досконалий крок, і вже наступного дня страхові компанії були засипані листами, що відклика`ли та скасовували попередньо вислані заяви. Усі застраховані заявляли, що вони ладні пристати на запропоновану джентльменську домовленість, завдяки чому можна без жодного перебільшення сказати, що то був один із тих дуже рідкісних випадків, коли ніхто не програв і всі виграли. Особливо страхові компанії, врятовані від катастрофи в останню мить. Уже очікується, що на наступних виборах голові федерації знову буде довірено виконувати ті повноваження, з якими він так блискуче дає собі раду.

З приводу першого засідання міждисциплінарної комісії можна сказати багато чого, крім того, що воно пройшло добре. У цьому завинив, якщо тут доречно вдатися до такого суворого вислову, отой розпачливий меморандум, що його спрямували до уряду старечі притулки, а найдужче ота застрашлива фраза, якою його завершено, Краще смерть, пане прем’єр-міністре, краще смерть, ніж така круговерть. Тоді як філософи, звичним робом поділені на песимістів і оптимістів, одні похмурі, другі усміхнені, лаштувалися вже вкотре повернутися до споконвічної суперечки про склянку, не знати, чи напівпорожню, чи напівповну, суперечки, що, бувши перенесеною на поставлене перед ними питання, найімовірніше перетворилася б насамкінець на простий перелік переваг і вад буття мертвим чи віч­но живим, представники