Цурпалки - Марина Соколян
Він поворухнувся уві сні, і простирадло ковзнуло вниз. У чоловіка гарне засмагле тіло, молоде і сильне. Звичайно, він спить, втомлений спекою, денними розвагами і, ну, природно… Вона дивиться на нього, відсторонено усміхаючись. Їй вже його не вистачало: було б добре зараз відкоркувати фляжку Піно-Грі і сісти поряд коло вікна — аби запам’ятати цей дивовижний курортний місяць, примарне узбережжя, любовну агонію цвіркунів. Так шкода, що він всього цього не бачить, та не хочеться переривати його сон: він усміхається.
Чомусь любити можна тільки одного — себе або когось іншого. Інакше, це лише ще недолюбов, чи вже недо… Це не так вже й…, коли щастить знайти того, хто так само погодиться змінити пріоритети. А як ні? Іноді навіть найщиріші запевняння — чарівна облудна брехня, яку вигадуєш так натхненно, а потім, з часом… Ну, гаразд. З часом не тільки брехня, а найсвятіша…, все набридає або перетворюється у звичку: невідомо, що гірше. Та хочеться продовжити свято, якщо вже пощастило на нього потрапити. Viva fiesta!
Щось — чи то свіжий вітер з моря чи доторк холодного паркету до босих ніг — змусило її здригнутися. Холодно і… ось що! Їй самотньо. Він, найближча, найрідніша у світі людина, поряд, однак їй не вистачає його присутності, уваги, посмішки. Вона зітхнула, дивуючись недоречному відчуттю. Може б почати ревнувати до снів, які він бачить, яким посміхається? Жінка роздратовано відвертається до вікна; над морем з різким зойком пролітає нічна птаха, під вікном, схвильоване подихом вітру, шумить тьмяне листя інжиру та крислатих пальм. Швидше б настав ранок.
* * *
Господи, як же ж тут все смердить! Треба відчинити вікно… Тхне брудом із кислуватим присмаком залишків якихось харчів… пляма від пива чи… ще чогось. Нудить, нема ніяких сил піднятися. Де це я взагалі? Га? Ой, невже я тут живу? Ні, не може бути. Щось не пам’ятаю… це ж треба так …
Ну, спробуємо підвестися. М-не, таке я бачив дуже давно … востаннє, коли був тверезим. Йой, холера! Жодних різких рухів! Хе, а вона крутиться таки… І з якого це приводу, цікаво? Новий рік за якимось вар’ятським стилем, чи день народження чергового покидька з моїх найближчих…? Чи, може, хоча би поминки? Ніч-чого не пригадую. І коли: вчора чи… Не знаю, виглядає, наче як мінімум з тиждень тому. Оце ніколи не підозрював про наявність у мене такого таланту. А… я сам пив, як псих-самітник? Якщо ні, то де тіла товаришів і сподвижників? А може мене в нестямі хто — шляхетна душа — дотяг до рідних пенатів, замість полишити валятися попідтинню?
О, а це що за потвора? Боже ж мій, який наніц пропитий, як остання заначка, вигляд — ось що зі мною зробила непосильна праця і постійний стрес!
Ні, треба провітрити цей сморід. А то, навіть дивно, як це у мене кров не перетворилася на кефір, а мізки — на кисляк: дуже вже тут сприятлива бактеріологічна атмосфера… Ну ось. Це що на дворі? Зима? Звідколи це? Наче ж був жовтень, чи я щось плутаю? Чи це просто така демісезонна мряка… Якось світ спаскудився за той час, що я його не пам’ятаю. І люди ще… Хробачки великого міста-смітника… М-мерзота!
Вху. Повітря, якби тебе можна було пити! Прохолодне і вогке, ні це ще не…, так, пахне прогірклою осінню. Приємно, що не зима ще, а то було б смішно, як би я прокинувся з бородою і двадцятирічним похміллям. Ой, ну навіщо я про це згадав? В голові неначе — Великий Вибух: і пне і крутить і гуде. І зорі в очах. Може, там новий всесвіт утворився? Якусь би пігулку…
Тю, а це ще що таке? Це я що, ще у несвідомому стані намагався дати собі раду? Не характерно. Тоді, може, це було приємне доповнення до молодецької пиятики… Та не схоже, капсули інші, а це… Ага, снодійне. Дуже цікаво. Стоп, але немає майже півпачки. І куди це я його… Ні, ну не може бути! Якби я все це спожив, давно б уже вів скорботну бесіду із дияволом на тему беззмістовно прожитих літ. Ну звичайно, десь порозсипав. Але нащо це мені знадобилося? В мене, скільки себе пам’ятаю, сон мій завжди був огидно міцним і здоровим. Не розумію нічого. Може в мене той, була яка екзи-екзе… стиційна криза? Чи любов романтична і безнадійна, га? Любов? Та ні, це ж смішно, чоловіки мене завжди любили, проходу-спокою не давали. Ну, припустімо, справді, якісь проблеми. Тоді вже, напевне, дуже серйозні. Шкода, що не пам’ятаю, цікаво ж — що могло довести такого молодого і вродливого до суїциду? Ну нехай, не зовсім і молодого… але якраз, якраз у самому, так би мовити, розквіті… І врода моя звичайно, не те щоб очі сліпить… а то, як би це я голився? І, той, засвічував би фотоплівку. Ги-ги. Боже, яка нісенітниця! Ну який іще до холєри суїцид?!
Не буду більше пити. Ні, чесно, заприсягаюся… А то потім займайся дедукцією на хвору голову. Ну, може, тільки пиво іноді. І стограм-за-свято. І все, хай його шляк…
Т-чорт! Ну яка остання скотина може дзвонити… якраз, коли я замислився про позитивні зміни? Я знаю, це — супротив всесвіту моїм добрим зачинанням.
Ну чого ще?
Ні, немає мене, помер, і лежу весь синій, задравши ноги.
Хто, я алкоголік? А в пику?
Та пішов ти!
Так про що я…? Ага, позитивні зміни. Може, просто зібрати це все і викинути? Пляшок же, пляшок! Можна бабусь з Подолу на рік вперед працевлаштувати. А потім, слід би зазирнути до Метра… цьому дурникові якраз представляти нову колекцію. А якщо поголитися і відіспатися, можна і знов перед камери… А там і Віктор. Може він зрештою, вибачив мене…
От тільки прийде ранок. Слід владнати це непорозуміння. Я й сам можу… з покаянням, мені не шкода. Завтра…
* * *
— Мені здається, ми знайомі?
Молода жінка поглянула уважно, відкинувши лискуче темне пасмо з очей.
— Щось не пригадую. Хоча, ваше обличчя вдається мені подібним до… Та ні, навряд.
Він ніяково всміхнувся. Однак, навіть найстрімкіший порух його вуст утворив магічну композицію. Він був просто
