Свіжі відгуки
Анна
5 липня 2024 12:37
Джеймс Олiвер просто класний автор книг. І до речі, класний сайт. Молодці
Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Юрій
7 червня 2024 13:40
Чудовий приклад якісної сучасної української книги!👍
Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
Гість Тетяна
6 червня 2024 20:51
Слава Україні! Яке надзвичайно популярне привітання на сьогоднішній день!
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Гість Тетяна
23 травня 2024 19:17
Дякую за чудову книгу. Залюбки перечитаю ще раз
Моя всупереч - Алекса Адлер
Іванка
11 квітня 2024 13:00
Класний детектив від Мирослава Дочинця. Дякую велике вам за цю книгу
Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець

Цурпалки - Марина Соколян

Цурпалки - Марина Соколян
Сторінок:20
Додано:27-06-2024, 03:00
0 0
Голосів: 0

Книгу Марини Соколян «Цурпалки» варто розцінювати початком цілком автономного й самобутнього творчого досвіду, який не покладається на домінуючі в 90-х роках знакові системи. Втім, окремої уваги заслуговує висока культура слова письменниці, що мотивується — у першу чергу — доброю освітою.

Читаємо онлайн Цурпалки - Марина Соколян

Марина Соколян

ЦУРПАЛКИ

Маніакально-депресивна культура

Есе у формі потоку свідомості, присвячена творчості сучасних українських митців та літераторів.

Живе вона десь між брудною підземкою та ґранітною будовою на Банковій, вік її десь між віком Спасителя і віком Іуди, в її блідо-блакитних очах посмішка Гамлєта, який повернувся у своє королівство з концтабору чи з вирію. Полюбляє вона тризіркову каву, що її подають за столиками з білого пластику епохи Луї 14го в гастрономі на розі Прорізної та Пушкінської. А охороняють її прикордонники Ойкумени без визначеного місця проживання.

Батьком її був національний герой Леопольд фон Винники, а матір’ю — затуркана Венера, що одного ранку прокинулася повією. Брати і сестри її розбіглися межи людьми, мов засоби масової комунікації, повільно втрачаючи людську подобу, напиваючись щороку шостого червня за рахунок/прорахунок Президента. Бо його бач трохи…

Вивчала вона поетику постмодернізму і фронезис потворного, куючи національну свідомість за підручником з національного волання для восьмого класу. Потім вона виросла і покохала прекрасного принца на ймення Еклезіаст. Він кинув її покриткою, коли під лопухами вже дозрівали навколомистецькі еліти. Їх виростила, причепурила, одягла в камізельки і відправила у світ великий місіонерами та конкістадорами. Часом, трапляється, схожі вони на батька, зажурені, сірі, ковзають у обертово-поступальному русі між жовтими колонами Спілки. Часом, схожі на бабулю, яскраві, у срібних піджачках чудовим голосом сіють зі сцен фаталістичну романтику та істеричний оптимізм. Вони вчилися на інженерів, працювали у державних адміністраціях, заробляли співом коломийок у переходах. Купити їх любов можна лише за великі гроші або ж за миготіння блакитних ліхтариків, які міцно тримають, боячись інцесту, їхні ж дядьки, схожі на засоби масової комунікації. Бо такі сороміцьки зв’язки породжують мутантів, які фанатично проповідують релігію засобів від лупи, туристичних подорожей туди ізвідки та таблеток від відчаю. Треті ж, схожі на діда, складають докупи слова, в яких сміх і гріх, пиво і курви, червона калина і мастурбація. Їх люблять, за те, що вони звеличили лайку, зробивши її мистецтвом, якого так довго чекав народ, який не мав уже слів, лише самі народні мудрості.

Їхньою спільною хворобою стала параноя, страх що їхнє місце у лоні родини займуть зайди, російські іміджмейкери, які відберуть у справжнього митця право писати спічі для президентства, депутатства та бізнесменства, що їхні повії потіснять наших, що потом і кров’ю вибороли робоче місце біля готелю Дніпро. Бояться, що гонорар їхній, оплачений пророками з гуманітарних фондів, святий, мов причастя для уст достойних, відберуть молоді і нахабні байстрюки, що зневажають рідну дідьківщину.

Всі вони, і справжні діточки, і зайди, вміють жебрати, хто роздягаючись, хто роздягаючи. Вміють вони пожалітися, про те, як їх зневажають, і навіть не платять уже за веселу розвагу, про те, як за браком коштів для масовки, знімали вони групові сцени своїх порнофільмів, бігаючи навколо камери. Прекрасно засвоївши стиль і ритм благання і, горді своїм соромом, багаті своїми втратами, продають свій біль, розфасований у примірники та альбоми. Хтось не витримує і, наділений пекельною дотепністю, висміює імпотенцію братів своїх, клімактичні вибрики сестер своїх, вважаючи, що самі — недоторкані. А потім перші ж отримують дипломи магістрів-кініків і занурюються у польові дослідження того, що і так давно відомо.

А ненька їхня все журиться на валу, чекаючи коханого, якому вже дійсно байдуже і лише хочеться борщу та сала, та пива з футболом, та ковтку кефіру після ефіру. І він сідає за ф-но і грає джаз у гармонійному мінорі для тих, хто народжується старими, чий перший крик був спричинений болем ностальгії і тугою за втраченим майбутнім.

Les signes

(знаки)

Я приніс тобі цигарки Давідов і червоний портвейн, моя мадонна. За рогом літа, виявилося, на нас чекав холод, і сьогоднішній вечір, безперечно, призначений для того, щоб зігріти оселю антропогенним теплом. Я чекатиму на тебе.

Ти прийдеш, запізнившись на трохи менше як мільярд світлових років, так вже склалося, струснеш дощ з квітчастої парасольки, усміхнешся, а твоє розкішне волосся, неслухняно-закручене, немов спіраль історії, впаде на плечі вологим чорним серпанком.

А що ще? Я чекатиму, бо люблю твій вишуканий профіль з присмаком античної arete, і твої ніжні, як гримучі піски, губи, і шов на панчохах, тих, вульгарно-естетичних, які тобі так пасують, моя вавілонянка.

Ну, нарешті. Тепер можна спустити знамена меланхолії.

― Привіт, carissimo!

― Вітаю, dolce vita.

― Звідки ти знаєш?

― Що?

― Мої парфуми.

Тоді я роблю спробу відтворити на обличчі посмішку, що личила б щербатому сфінксу. (В мене неперевершений нюх на жіночі парфуми, моя мудрість не знає меж.) Дуже переконливо. Моя гостя звично вмощується на затишній канапі, чекаючи належних почестей.

Я, блідий невільник комп’ютерного павутиння, марную юність у своїй дизайнерській барлозі, тож комфорт мусить бути максимальним: один порух руки — і світло згасає до квазі-інтимного, один непомітний жест — і мій енергетичний вампір квітне ліліями і саксофонними синусоїдами. Я ховаю дистанційку, роздумуючи, чи не занадто агресивно поводжуся.

― Які новини з гарячих точок світу?

Посмішка. Я знав, що вона неправильно зрозуміє.

― Ну, роботи так і не знайшла. Коли ж закінчиться це ходіння по муках? Мені вже вночі ввижається, як я на нескінченних інтерв’ю пояснюю, що це в мене за досвід роботи в компанії «Рекет консалтінг» і чому це мої рекомендації видані дитячою кімнатою міліції.

― Ет, ці люди не розуміють справжніх цінностей. А може, засліплені твоєю красою і аристократичністю, вони просто втрачають здоровий глузд.

― Звісно, треба до резюме докладати пробірочку з пробою блакитної крові. І тоді мені пряма дорога на рекламу гігієнічних засобів.

― Не треба себе недооцінювати. І, як на мене, непрацевлаштована жінка куди як привабливіша за ту, що, захекана і зеленкувата, мчить містом з папкою і авоською, гублячи гудзики і стильно розштовхуючи ліктями перехожих.

― Ой, що тобі, нещасний продукт патріархату, пояснювати. І так настрій гидотний, а тут іще цей… З тією маленькою рудою сучкою. Слухай, в тебе є що випити?

Мене не дивує ця зміна тематики. «Цей» означає, не інакше як мого попередника, і вона про нього згадує час від часу. Вислухувати такі речі є моїм почесним обов’язком, хоча я зовсім не страждаю на хворобливу зацікавленість даним предметом.

Випити знайдеться. Правда, тости типу «a nous»[1] вже тепер не в моді, тож ми просто п’ємо це вино, щоб звільнити свої

Відгуки про книгу Цурпалки - Марина Соколян (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: