У череві дракона - Микола Данилович Руденко
У романі кадебістські нишпорки переслідують дружину й сина покійного творця «Формули Сонця», у реальному житті таке переслідування випало на долю самого автора. Насамперед рідні «дзержинці» подбали про те, щоби позбавити письменника засобів до існування. Його ніде не друкують, не пускають на зустрічі з читачами. А потім виключають із партії та Спілки письменників. З бібліотек вилучаються і нищаться книжки Миколи Руденка. Йому доводиться продати машину, потім дачу, і врешті-решт, щоб мати хоч якийсь шматок хліба, письменник влаштовується нічним сторожем на звалище ядерних відходів.
Та, попри все, роки жорстокого переслідування виявилися для письменника надзвичайно плідними. За цей час, окрім «Формули Сонця» та численних віршів, він написав роман «Орлова Балка», поему «Хрест», «Економічні монологи» — цей своєрідний судовий вирок Марксовому вченню про додаткову вартість, який навряд чи хто візьметься оскаржувати. Окремою книжкою «Економічні монологи» з підзаголовком «Нариси катастрофічної помилки» вийшли 1978 р. в США з передмовою відомого дисидента генерала Петра Григоренка. З гнітом комуністичного режиму Микола Руденко боровся не тільки письменницьким словом. 1976 року він разом із Олесем Бердником та Оксаною Мешко організували Українську групу сприяння виконанню гельсинкських угод. Незабаром до них приєдналися Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Олекса Тихий та інші сміливці. Як згадує нинішній керівник Московської Гельсинкської групи Людмила Алексєєва, таких людей на теренах Радянського Союзу найжорстокіше карали саме в Україні, і перші арешти відбулися саме в Українській Гельсинкській групі. Терміни українцям давали найбільші. І найбільше загиблих у радянських концтаборах було саме серед членів Української Гельсинкської групи. Та Микола Данилович знав, на що йшов, знав, що швидше рано, ніж пізно, опиниться за колючим дротом: він часто передбачав свою долю.
Завдяки діяльності групи, за кордоном почали з’являтися матеріали про політичні репресії, що відбувалися в Україні, про закриті судилища над патріотами, які не мають нічого спільного з судами. Терпіння кремлівських «світлочолих демократів» лопнуло. 27 січня 1977 року скликається засідання секретаріату ЦК КПРС, в якому беруть участь: Кириленко, Андропов, Пономарьов, Соломенцев, Катушев, Долгих, Земянін, Рябов. На ньому розглядається записка голови КДБ СРСР Ю. Андропова та Генерального прокурора СРСР Романа Руденка «Про заходи щодо припинення злочинної діяльності Орлова, Гінзбурга, Руденка й Венцлова». Зокрема, стосовно Руденка було прийнято рішення:
«Руденка М. Д., який проживає в Києві, арештувати і притягнути до карної відповідальності за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР, але слідство провести не в Києві, а в Донецьку, для чого є процесуальні підстави». Сказано — зроблено. У сестри Миколи Даниловича, Таїсії, та Олекси Тихого, що проживав у м. Дружківці Донецької області, проведено обшук. Ходили чутки, що, крім писаної «зоологічної антирадянщини», у стрісі старої хати Олекси Тихого знайдено гвинтівку. З нею «вороги народу» буцімто збиралися чи то захопити будівлю ЦК на вул. Орджонікідзе (нині Банкова) в Києві, чи то штурмувати Кремль.
Судилище в Дружківці, звичайно ж, величалося справедливим і гуманним судом. Так уже велося в ті часи. Миколі Руденку «вділили» сім років таборів суворого режиму і п’ять років заслання. До речі, судив його обласний суд, головою якого був товариш Бойко, той самий, що в незалежній Україні в іпостасі пана Бойка стане Головою Верховного Суду України. Слідом за ним за «колючкою» опиняються Олесь Бердник, Левко Лук’яненко, Мирослав Маринович та інші члени Української Гельсинкської групи.
На останній сторінці роману «У череві дракона» означено час і місце його написання: «1987. Майма, Сибір». Саме там після судової комедії в Дружківці та сімох років концтаборів опинився в засланні автор «Формули Сонця», бо тут було одне з місць, де дракон, голова якого комфортно розташувалася в червонозоряному Кремлі, а черево розляглося на шостій частині землі, повільно, але ґрунтовно й нещадно перетравлював усе і вся, що могло хоч якоюсь мірою загрожувати його царюванню. Ось як описує Микола Руденко мордовське рукотворне пекло: «Печальне видовище відкривалося моїм очам: те, що природа виплекала в своїй любові до краси, було спотворене брутальним втручанням людини. Все тут свідчило про насилля й неволю. Відтятий від вільного лісу концтабірний прямокутник, периметр якого становив близько двох кілометрів, був поділений на робочу і житлову зони. Вервечки людей у чорних ватянках іще до сходу сонця під командою наглядачів тяжко долали замети, насипані нічною хуртовиною. Навіть здалеку видно, що ці люди ледь-ледь переступають — здебільшого це похилі діди, яких держава відірвала від онуків чи навіть правнуків».
У пеклі як у пеклі. Різний тут був люд: карні злочинці (привілейована каста, їм дозволялося бити й забивати на смерть «ворогів народу». За кожного вбитого «герою» наполовину зменшували тюремний термін), колишні німецькі поліцаї та їхні моральні антиподи — бандерівці, «лісові брати» з Прибалтики, в’язні сумління, серед яких і оповідач Андрій Карпович, у якому легко пізнається Микола Руденко. Інвалід війни з тяжким пораненням хребта, він мусив щодня по дощаному настилу, що вів на шлакову гору, вивозити з кочегарки тачки смердючого жару, натомість у кочегарку завезти двадцять тачок вугілля, попередньо нарубавши його із замерлої купи відбійним молотком. Бачачи як важко дається інвалідові ця робота, йому допомагав кочегар Михайло, здоровань, у кожному русі й слові якого відчувається сила і впевненість у правоті справи, за яку вони потрапили в «черево». Михайло добуває свій останній, двадцять восьмий, рік. Мав відсидіти двадцять п’ять, але за втечу йому доточили ще три.
Автор недаремно звів у одній кочегарці колишнього комісара й бандерівця. Адже це були недавні вороги, один палкий прибічник, а другий — ворог режиму, який обох запхав до «черева». Тут вони нарешті зрозуміли, що є дітьми однієї матері — України.
«— Еге-е, пане комісаре! Якби ми з вами десь у сорок п’ятому здибалися на плаї — скажіть, чи розминулися б заживо, га?..
Я й сам думав: не розминулися б. Усе, що чув я і читав про бандерівців, аж ніяк не схоже на те, якими згодом я побачив їх у заснованій колючими дротами Мордовії».
Михайло — дитя волі. Навіть відбуваючи три додаткових роки, він не перестає думати про втечу і розробив детальний план її. У переддень свого звільнення він розповідає про нього Андрію Карповичу і радить ним скористатися. На жаль, на волі Михайло пожив недовго. Обширний інсульт звів його в могилу.
Життя в
