У череві дракона - Микола Данилович Руденко
Сталося інше. Повернувшись до Києва, він за місяць (!) написав поетичну збірку «З походу». Українською мовою. 1947 року вона, відредагована добрим шанувальником його таланту Леонідом Первомайським, вийшла друком і відразу своєю свіжістю образів і барв привернула увагу письменників і читацького загалу. Так народився український поет, якого одностайно визнали колеги, прийнявши до Спілки письменників. Того ж таки року його призначили відповідальним редактором журналу «Дніпро». Тоді ж письменники обрали заступником секретаря, а через рік секретарем парткому Київської організації СПУ. Відтак він був обраний членом районного і Київського міського комітетів партії. Як бачимо, письменницька біографія Миколи Руденка почалася досить успішно, книжки виходили майже одна за одною, утверджуючи його поетичне реноме. Звісно, не все в них було рівнозначним з точки зору сьогоднішнього читача. Поміж справді глибоких, з філософським підтекстом віршів були й такі, що оспівували велич партії та її геніального вождя, світлу комуністичну мету і т. ін. У диктофонному записі в мене збереглися такі слова Миколи Даниловича з цього приводу: «Довго я залишався дуже партійним. Довго я залишався з глибокою вірою у велику справу Комуністичної партії, був вірним сталінцем, багато писав присвячених вождеві віршів, була навіть поема про Сталіна». Принагідно скажемо, що серед письменників тодішньої доби майже всі, хто з доброї волі, а хто, керуючись інстинктом самозбереження, «піснею про Сталіна починали день», але серед них знайдемо дуже небагато таких, котрі з такою відвертістю розповідали б про своє минуле, визнавали свої хибні кроки. Можливо, саме завдяки цьому (адже каяття — шлях до духовного очищення) Микола Руденко й став непохитним правозахисником знедоленого народу, його совістю і провісником.
Отже, виходили книжки, за них платили гонорар, Микола Данилович мав пристойну квартиру в Києві, дачу в Кончі-Озерній, машину. Одне слово, жив хоча й не в розкошах, але й не бідував. Конча з її віковими дубами, квітучими луками, глибокими, чистими озерами та могутнім Дніпром припала синові степів до душі, тут йому добре писалося й відпочивалося. Він вважав, що провів тут кращі роки свого життя. В Кончі-Озерній у житті Миколи Даниловича трапилася й подія, якій принаймні я не знаходжу логічного пояснення. Як уже згадувалось, у бою під Ленінградом він був тяжко поранений. І хоча, всупереч лікарям, які спрогнозували йому нерухомість, звівся на ноги і, будучи двічі інвалідом, завдяки мужності й титанічній витривалості залишався в строю до кінця війни, це не означало, що він був практично здоровим. Остеомієліт, що розвинувся внаслідок поранення і перейшов у хронічну форму (отже, став невиліковним), нагадував про себе не тільки постійним болем, а й раз, а то й двічі на рік на тривалий час укладав його в ліжко. Цей медичний термін означає запалення кісткового мозку. Але не тільки. Воно поширюється також на компактну та губчасту речовину кістки й окістя. Внаслідок цього процесу кістка руйнується, утворюються дрібні секвестори — відмерлі частини кістки, колишня рана запалюється, нагноюється, і найменший порух тіла спричиняє нестерпний біль. Врешті-решт нарив лопає, секвестори виходять, настає полегшення аж до… нового нападу. Читач може легко уявити собі життя, яким жила ця мужня людина.
І ось одного разу невідомо звідки Миколі Даниловичу приходить думка-наказ: як тільки скресне крига, купатися в Дніпрі. Він не був послідовником загартування-тренування, яке проповідував тоді Порфирій Іванов, і в ополонку не стрибав, не обтирався ні снігом, ні холодною водою, а тут раптом зануритися в крижані хвилі Дніпра… Але думка була така настирлива, що він не зміг їй опиратися. Сів у машину, і водій повіз його до Дніпра. Там, роздягнувшись, зайшов у воду, ухопився за крижину і віддався на волю хвиль. Проплив два кілометри, а звідти вже машиною повернувся додому. І так щодня, аж поки та ж думка не шепнула йому, що купання пора припинити.
Лікар був ошелешений, коли на черговому огляді не виявив остеомієліту, а як почув про спосіб лікування, його ледь не скрутив правець, адже це, на його переконання, могло завершитися найгіршим. Цікаво, що коли наступної весни Микола Данилович, під’юджуваний колегами, на кілька хвилин скочив у Дніпро, то застудився й захворів на грип. Тут же, у Кончі-Озерній, з ним сталася ще одна дивовижна подія, але про те свого часу.
Перший грім над його головою прогримів 1949 p., коли він не погодився з партійною думкою про злочинну діяльність так званих «космополітів» (партійна формула, яка прикривала і виправдовувала гоніння на єврейських письменників, що почалося відразу ж після розправи тодішнього першого секретаря ЦК КПУ Кагановича з «українськими буржуазними націоналістами»). «Мудра» партія всі брудні справи намагалася робити чужими руками. Скажімо, для того, щоб заарештувати письменника, особливо комуніста, на нього повинна була поступити вкрай негативна характеристика з первинної організації. Тож виходило, що письменники самі просять «очистити свої лави» від непевних елементів. Руденко таких характеристик не давав. Тоді Риву Балясну, Матвія Талалаєвського, Григорія Полянкера та інших заарештували без характеристик, а некерованого секретаря парткому потурили з усіх посад. Цей протест був продиктований, сказати б, сумлінням письменника, а не його усвідомленням людиноненависницької суті сталінізму, ідей, які його породили. Він ще вірив у нетлінність вчення Маркса-Леніна-Сталіна і гордо йшов під «серпасто-молоткастим» стягом до примари, що називалася перемогою комунізму. Винні, вважав він, несумлінні провідники безсмертних ідей, а не самі ідеї та їхні творці.
Втрата посад збентежила його не дуже. Певною мірою це
