Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук

Але, здається, я нуджу і не себе, а можливого читача, адже коли вирішив записати цю історію, таємно на читача розраховую, хоча може бути, і так замислено, що цю історію пишу для єдиного читача — себе самого, але й тоді читач є. Себе ж цими розмислами не нуджу, ба вважаю їх необхідними, адже все це теж одна із клітин кросворда, якого намагаюся скласти, але вже не для газет і транспортних розгадувальників, а таки виключно для себе.

Пора перейти й до самої історії. Було це ще в шістдесяті роки, коли я тільки-но закінчив університета й мене послали вчителем в одне з приміських містечок, сполучене з Києвом електричкою, отже потрапив на одну з малих станцій, де відшукав квартиру у старої вчительки-пенсіонерки, яка цілий вік пропрацювала в цій-таки школі над невеликим озерцем. Господиня моя була зовсім ветха і жила, як мені здавалось, у виключно своєму, вже химерному світі, відтак у моє життя не втручалася, а я в її — контактували тільки тоді, коли віддавав місячну платню. Її кухнею не користувався, бо ходив до їдальні, неподалік самої станції, а білизну й постіль (постіль вона мені дала, бо своєї таки не мав) прав сам, хоч коли це відбувалося (теплої пори не раз у дворі), то вона чомусь виходила на ґанка, пильно придивляючись, як я те чиню, і видавала вряди-годи вказівки, коли робив щось не так; очевидячки, у ній тоді прокидалися віковічні жіночі інстинкти, адже ця робота була увіч не чоловіча, а отже, тим я ніби вривавсь у жіноче коло, де панування жінки узвичаєне, і вже те стару мою в певний спосіб збуджувало. Це й був єдиний випадок, коли вона в моє життя втручалася. З другого боку, я розумів: місце, де опинився, і справді тимчасова для мене станція, тобто зійшов на якийсь час із поїзда життя на певній зупинці, але навряд чи довго тут затримаюся, бо, як виявилося відразу: учитель із мене ніякий, адже вчитель у цьому світі — своєрідний пастир для стада, яким і були учні, тож мусить уміти тією отарою орудувати: тримати дисципліну та ще й начиняти буйні і тихі, тупі і здатні голови знанням, а я мав переконання, іще зі школи, що треба вчителеві мати знання, і цього досить. Знання мав достатні, уважався-бо одним із найздібніших студентів на факультеті, з отих ходячих усезнайків, які завжди трапляються серед сірої студентської юрби і які завжди почуваються в ній чорними овечками; але тут я помилився, бо свого стада, учнів, я не знав, а воно чудово й швидко розкусило, що на ролю пастиря та провідника я капітально не годжуся, через це мій кволий голос безнадійно топився у постійному шумі і хоч які цікаві й пожиточні речі оповідав, слова мої ставали класичним горохом, яким обкидують стіни. Інколи не витримував і зривався на крик, але шибайголів ніколи не карав, бо не в природі моїй це було, отож вони не загаювалися цим покористуватися. Через це не раз виходив зі школи, як із місця тортур, але не я завдавав мук підлеглим, а вони мені, отож голова гула, тіло наливалося втомою й кислим настроєм — ніяк не міг звикнути до того нового, що ввійшло в моє життя: невідоме, як було, таким і залишилося. Зате яка втіха сховатись у домі, відсунути фіранку й дивитися на запалений барвами ліс, коли була осінь, чи на ліс голий і сірий, коли почалася зима. У лісі навалено листя, а пізніше снігу, що тьмяно білів, а між лісом і мною поставала прозора і засурмлена заслона, налита чи сонцем, чи вологістю. І все це наповнювалося невловним настроєм, неоднаковим у різній порі: восени — зав’ядання, тихої туги й сумовитої сподіванки на щось; узимку — настроєм приреченості, а коли дожив до весни — віддихом бруньок, що починали розбухати, — тоді моя душа починала тонко прагнути зеленого зриву, бо відчував у завмерлому, напоєному пульсивним струмом, напівживому лісі зародження чогось ніжного й небувалого, але такого, що обов’язково має в моє життя увійти, а відтак оновить і мене, а може, й озеленить; тоді погук поїзда, який на моїй малій станції не зупиняється, ставав ніби поклик у незвідане, де на мене чекають якісь виставлені задля мене таємниці.

Отже, осінь та зиму я пережив сяк-так, а весна мене по-справжньому схвилювала: онде вона, он, випливає з мороку часу, і зримо переношусь у той час; стою перед вікном, за спиною мляво, але мелодійно пробив годинник, такий же старий, як і моя господиня, яка десь ховається у глибині цього дому; здалеку долинає шум залізниці: іде, потахкуючи, потяг чи мчить електричка, а тоді знову потяг. І мені стає дивно неприкаяно в цьому світі, відтак там, де не було нічого нового, я його добачав і відчував, як незвичайне у звичайному, і гадав, що моє незвичайне — це і є далекий погук від мимобіжних поїздів, які конче мають мене вивезти із цієї ями, куди потрапив, бо вже тут починав і задихатися. Отож сподівався на нове і незвичайне, адже воно напевне у світі є, бо коли б не так, який був би глузд у людському існуванні?

Відходжу від вікна, беруся за книгу, бо в цей закутень не привіз нічого з речей, окрім того, що на мені, а книжки таки привіз, і не раз це був для мене чудовий засіб заспокоїтися, але до весни всі привезені сюди книжки прочитано, навіть ті, які були в шкільній чи в місцевій бібліотеці, навіть дещо з того, що належало господині, власне, її померлому чоловікові — той, здається, був неординарною людиною. Стара оповіла якось, коли ми випадково зійшлися, що колись книжок у цьому домі було багато, здебільшого українських, але після того, як почали людей за книжки хапати, її чоловік сам їх попалив; він палив їх на подвір’ї і плакав, як дитина, залишивши собі лише те, до чого не могли прискіпатися, — відтоді в їхньому домі, сказала стара вчителька, книжок небагато, — пізніше це сповіщення я матиму змогу скоригувати, але про це далі. Тоді ж вона сказала, що вони, книжки, їй, старій, не заважають, але читати давно не може, вони для неї тільки спомин по дорогій людині. Отож до весни всі книжки прочитано й перечитано, хоча