Ген воїна - Руслан Володимирович Горовий

випадок не стерлася. Понад те, молодь знала, що за Женьку дорослі дядьки і нирки повідбивають, адже він, на відміну від них, працює на стані та ще й ремонтує домашню техніку. Отож Євген добре розумів, що ніхто йому нічого не зробить. Тим часом дівчина і далі бубоніла:

— Рембо знайшовся. Щоб я з тобою ще кудись пішла!?

— Жень, — зненацька перебив він її, — а ти про що у житті мрієш?

— Я? — дівчина від такої різкої зміни теми аж розгубилася.

— Я про своє знаю, — посміхнувся Євген.

— Чудний ти, Женько, — вона обхопила голову руками. — Я йому про попа, а він про попову доньку.

— Ні, насправді, у тебе ж є якась мрія? Ти ж не про нашу стацію мріяла?

Женька присіла на ґанку, подивилася на Євгена і покрутила головою з боку в бік, відганяючи від себе думки про клуб.

— Взагалі-то, я мрію мандрувати різними країнами, зустрічатися з цікавими людьми, бачити те, що зазвичай можна побачити лише по телевізору, — екзотику різну.

— І саме тому ти приїхала до нас у село? — засміявся хлопець. — Тоді цікавих людей ти сьогодні вже побачила, екзотику також.

Євген, зауваживши, як дівчина метнулася до нього, хотів зістрибнути з колодязя і відбігти. Та коли його ноги торкнулися землі, Женька була вже поруч і збиралася стусонути його у груди. Він перехопив її руки і делікатно притиснув до себе.

— Агов, забіячко, годі сваритися, люба моя!

Дівчина не відштовхнула його, а притулилася обличчям до плеча. Женька відчув, як тремтить її тіло. Вона плакала, тихо-тихо, а коли заспокоїлася, то сказала:

— Дурний ти, Женько, я і справді дуже злякалася, а ти все смієшся.

Євген пригорнув дівчину до себе і немов загородив її від усього світу.

— Ти що, дурненька, не плач. Я зовсім не хотів тебе налякати! Невже я дозволив би комусь тебе скривдити?

Вони стояли, обійнявшись, і Євген раптом збагнув, що таке щастя. Нарешті він усвідомив, що йому так муляло останні дні. Він закохався. Закохався у цю тендітну дівчину, яка випадково з’явилася у його житті. Це почуття було геть новим — не таким, як до інших дівчат, до яких, бувало, женихався.

— Слухай, Женько, — прошепотів він дівчині на вухо, — давай післязавтра, після роботи я покажу тобі справді цікаву людину. Покажу тобі і красу, яка не десь далеко, а зовсім поруч. Треба тільки знати де. Поїдемо з тобою до діда Свирида, він тут недалечко, кілометрів за двадцять п’ять, у лісі живе.

— Знову сюрпризи, — дівчина підвела голову, глянула на Євгена і втерла сльозу, яка підступно потекла по щоці.

— Ні, я серйозно, — обійняв він її. — Треба ж перед тим, як побачити чужі краї, роздивитися свій. То як? Поїдемо?

Дівчина вже майже заспокоїлася і не плакала. Вона пригорнулася до Євгена і тихенько сопіла носом.

— А на чому ми поїдемо?

— На чому, на чому, — посміхнувся, — на л-і-с-а-п-е-т-і.

— Та ну тебе, — дівчина знову штовхнула його кулачком у груди, — ти хоч колись серйозним буваєш?

— Буваю, — тихо відповів Євген. — Не турбуйся, я все організую.

Він погладив її по волоссю, обережно взяв за підборіддя і ніжно поцілував у губи.

Женька сиділа на березі озера і ногами каламутила воду. Навколо був ліс. Справжні хащі. Такі, як на ілюстраціях казок про сірого вовка та Бабу Ягу. Хата лісника, діда Свирида, вразила Женьку. Вона нагадувала будиночок на курячих лапках, бо височіла за метр над землею на чотирьох стовпчиках, щоб весною під час повені не затікала вода. Дід Свирид побудував її років десять тому із Євгеновим батьком. Малий Женька також, чим міг, «допомагав» дорослим, плутаючись у них під ногами. Старий Свирид остаточно перебрався сюди із села саме тоді, коли Євген пішов до війська. Дід з’являвся в селі лише раз на місяць — забрати пенсію на пошті. А тут, у лісі, він займався, як сам казав, «натуральним хазяйством».

У день подорожі, десь о п’ятій ранку, Женьку розбудив дзенькіт шибки, об яку вдарився камінчик Визирнувши, вона побачила Євгена, який махав їй рукою із ранкових сутінок. Біля нього стояв величезний чорний мотоцикл, схожий на якогось казкового звіра.

— А чого так рано? — спитала Женька, вибігши з будинку. — Я ледь хазяйку не розбудила.

— Їй однаково час вставати до корови, — посміхнувся Євген, — а ми швидше доїдемо. Я дорогою хотів ще до магазину в іншому селі заскочити, діду дріб’язку різного купити. Сідай, — простягнув Женьці шолом.

— А що це у тебе за кінь такий? — спитала дівчина, застібаючи ремінець на шоломі.

— О, це лютий звір, його привезли сюди із далеких країв, — серйозно промовив Євген. — Насправді це ще трофейний «MZ», німецький. Хто його сюди привіз — не знаю, але я ще перед армією купив його у одного діда, полагодив, і ось тепер цей кінь — мій.

Вони сіли, Євген крутнув ручку газу, чорний мотоцикл гримнув на весь голос і зірвався з місця. Женька вчепилася у керманича і, визирнувши йому з-за плеча, крикнула:

— А ти мене не вб’єш, кавалеристе?

— Ні, панночко, не бійся.

Дорога до лісу Женьці не сподобалася. Вони проїхали кілька майже пустих сіл, потім ще чекали, доки відчиниться магазин. А далі знову погана дорога і подекуди занедбані обійстя та порослі бур’янами городи. Женька навіть уже жалкувала, що погодилася поїхати дивитися на, як казав Євген, «рай на землі».

Проте коли вони перетнули поле і виїхали на місток через невеличку річку, Женьці перехопило подих. Попереду, за ще одним полем, стояв ліс. Такий, як на картинах. Він зненацька затулив горизонт, на верхівках дерев відбивалося сонце, а над усією смарагдовою красою — синє-синє небо. Женька аж скрикнула у захваті і так вчепилась у плечі Євгена, що той навіть спинив мотоцикл.

— Ти чого? — обернувся до неї.

— Рай