Ген воїна - Руслан Володимирович Горовий

Друга неприємність — не можна пити пиво поза межами аеропортівських ресторанчиків. А вай-фай дістає не до всіх отих клятих кафешок! У результаті, я довгий час бігав із буком, доки відшукав місце, де можна було пити й читати одночасно. Утім, знову проблема — знайдене кафе розташоване занадто далеко від кабінки для куріння. Врешті я плюнув і палив, зачиняючись у найближчому туалеті, а бук залишав на бармена. Принцип «Не впійманий — не злодій» найбільше пасував моєму перебуванню в «Шипхолі». Уже вкотре я залишав задимленим туалет і повертався до кафешки, брав ще півлітра пива і повертався до свого блогу.

…Останню годину польоту над Атлантикою наш «Боїнг» кидало з боку в бік і трясло, як «Тарасову хату». Я сиджу біля вікна праворуч і намагаюся не дивитися на зелених від жаху, міцно пристебнутих пасками безпеки сусідів. Мій погляд притягують хмари та краєчок крила, що сіпається, наче гілка дерева, яку вітер кидає об край невидимого даху будинку.

— Дурнуваті голландці, — ковтаю слину і тягнуся за пляшечкою води, — чи я тупий, чи літати вони не вміють? Це ж треба знайти маршрут, щоб людей інфаркт хапнув! Цікаво, це наш літак такий невезучий чи тут завжди так трясе?..

Раптом, якось умить, трусанина припиняється. Літак і люди в ньому неначе видихнули з полегшою, в салоні зробилось аж надто тихо.

— Можете відстібнути паски безпеки, — прохрипіло голландською з динаміків, — ми минули зону турбулентності. Зараз вам запропонують каву, чай та печиво. Орієнтовний час прибуття в аеропорт «Хосе Марті» — година і двадцять хвилин.

Неначе за командою, хмари під літаком розходяться. Внизу океан. Місцями темно-синя площина води переливається зеленкуватими барвами. І хоча землі ще не видно, відчувається, що Кариби вже точно поруч.

— Слава Богу! Де там ваша кава? — я відстібую пасок безпеки і потягуюся в кріслі. — Де ж ти, моя Ксю?

…Вечір у Гавані пахне любов’ю. Любов’ю, потом, музикою і танцями. Вітер з океану вдаряється об набережну Малекон, залітає у вузькі шпарини вуличок, гупає дерев’яними віковими ставнями й остаточно розчиняється десь аж біля Плаза де Революсьйон. У такт музиці перекрикуються клаксони машин, які ніби долітають із двох різних світів — із повоєнної Америки та передсмертного СРСР. Усі ці «Жигулі», «Форди», «Москвичі» та «Шевроле», неначе зомбі, які давно померли, а потім воскресли тут, щоб жити вічно й сигналити у такт музиці. Однак усе це я зрозумію пізніше. А зараз мені зле від спеки. Після сорока хвилин чекання, доки місцева обслуга летовища нарешті впустить пасажирів літака до приміщення аеропорту, і години формальностей, коли тебе кілька разів сфотографують, звірять документи і, врешті решт, поставлять штемпель у паспорт, я виходжу на площу перед аеропортом і попри втому запалюю цигарку. Занадто спекотно. Ні, не так. Мені пече. Десь у грудях, там, де має бути серце. Кажуть, що таке буває в усіх, — у перший вечір у Гавані. Здається, серце вистрибне з грудей і, неначе колібрі, зникне у листі найближчого дерева, щоб залишитися тут назавжди. А ти, чоловіче, живи собі як хочеш.

Пальми, машини та людей поглинають вечірні сутінки. Ще трохи — і споночіє. А десь тут має бути моя Оксана…

Я не встигаю підняти руку, щоб спинити таксі, як за мене це робить якийсь мулат у формі служби аеропорту. Він посміхається напрочуд білими зубами. Я ще не знаю, що за звичаєм повинен дати йому кілька песо, тож сідаю у спійману ним машину й бурчу до водія:

— Гавана Лібре, пліз.

Посмішка на лиці мулата згасає, однак я цього не бачу. Дорога переді мною потроху темнішає, сонця вже не видно. Аж раптом архітектура змінюється. Неначе тіні, виростають різноповерхові будиночки в колоніальному іспанському стилі. Водій вмикає радіо. Починає підспівувати. Запалюю чергову цигарку. Нарешті можна курити, де завгодно і скільки завгодно! Ми в’їжджаємо в Гавану…

Готель справив на мене враження. Величезний, він нависав над вулицею, наче скеля. Колись, ще до реставрації, тут, подейкують, бували Че і Фідель, і навіть підписували важливі угоди. Може й так, однак мене турбувало інше.

— Сеньйоро, ви говорите російською?

— Сі, сеньйор, трохи.

— Я можу зняти номер 1410?

Панянка звела на мене очі, збираючись щось сказати, однак я не дав їй оговтатися і поклав зверху на кубинські песо банкноту — двадцять євро.

Ліфт, хоча й майже весь дзеркальний, мав пошарпаний вигляд. Збоку звисала напіввідірвана слухавка для зв’язку із диспетчером. Щоправда, свою справу він зробив навдивовижу чітко — за хвилину я вже був на чотирнадцятому поверсі. Я відчинив номер і відразу про всяк випадок повісив на ручку дверей флаєр «Не турбувати». Пройшов через невеличкий коридорчик і опинився в кімнаті.

Номер вражав своїми розмірами. Велетенське ліжко гостинно запрошувало перепочити після перельоту. Величезне — на всю стіну — вікно з краєвидом на океан довершувало враження. Я відчинив двері на вбудований на всю довжину вікна балкон і вийшов на нього. В обличчя повіяло терпким запахом міських будівель, що змішувався з океанським бризом, а місто внизу світилося, гуділо клаксонами. Перехилився, глянув униз. Височенько. Утім, я ж не стрибати з балкона приїхав…

Повернувся у номер, із розгону кинувся на ліжко й заплющив очі.

«Де ж ти, Ксю? — промайнуло в голові. — Може, ти десь там, унизу чекаєш на мене, а я тут розлежуюсь?» Розплющив очі і побачив, що майже півстіни перед ліжком закриває картина. Невідомий митець намалював Гавану. Картина нагадувала знімок із «Ґуґл Ертс», однак усе ж таки була намальована фарбами.

Я підвівся з ліжка й підійшов ближче. Таки гарно намальовано. Ось океан, ось набережна. Я постарався пригадати карту міста, яку розглядав в інтернеті перед прильотом. Аж ось і мій готель. Точно! Це він! Хтось поставив там невеличкий червоний хрестик, що майже злився з фарбами. Стоп!

Я знову сів на