Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд
— Міс, я не збираюся підставляти голову під обух, — сказав він.
— Він про те, — пояснив кондуктор, — що наша робота — чекати наказу.
— Ваша робота — забезпечити рух поїзда.
— Але ж не на червоне світло. Якщо семафор каже стояти — ми спиняємося.
— Червоне світло, міс, вказує на небезпеку, — докинув пасажир.
— Ми не можемо ризикувати, — погодився машиніст. — Хай би хто був винен за цю зупинку, але якщо поїзд зараз рушить, винними зроблять нас. Тому ми не поїдемо, поки не діждемося наказу.
— А як наказу не буде?
— Рано чи пізно хтось таки з’явиться.
– І скільки ви збираєтеся чекати?
Машиніст стинув плечима:
— Хто такий Джон Ґолт?
— Він про те, — знову втрутився кондуктор, — що не варто ставити недоцільних запитань.
Вона глянула на семафор, перевела погляд на рейки, що губилися у темній, глухій далечіні:
— Рушайте обережно до наступного семафора. Якщо він справний, прямуйте до головної колії та зупиніться на першій же станції.
— Невже? І хто це мені наказує?
— Я.
– І хто ж ви така?
Виникла коротенька пауза, мить подиву від неочікуваного запитання, під час якої машиніст, придивившись до неї, встиг лише видихнути: «Матінко Божа!»
Вона відповіла; не ображено, а як людина, яка рідко чує такі запитання:
— Даґні Таґґарт.
— Матері його ковінька… — пробурчав кондуктор, і враз усі замовкли.
А вона непохитно і владно продовжила:
— Прямуйте до головної колії та спиніться на першій же відчиненій станції.
— Слухаюсь, міс Таґґарт.
— Мусите надолужити згаяний час. На це у вас є решта ночі. Треба, щоб «Комета» прийшла за розкладом.
— Так, міс Таґґарт.
Вона вже намірилась іти, аж машиніст обережно запитав:
— Міс Таґґарт, чи в разі проблем візьмете на себе відповідальність?
— Візьму.
Проводячи її до вагона, кондуктор збентежено белькотів:
— Але ж… Міс Таґґарт, сидяче місце в загальному вагоні, як же так? Чому ви нас не попередили?
Вона невимушено всміхнулася:
— Не мала часу на формальності. Мій власний вагон приєднано до двадцять другого чиказького, але я вийшла у Клівленді, а чиказький повертався занадто пізно, тому не захотіла його чекати. Наступна була «Комета», і я сіла на неї. А в спальних вагонах вільних місць не було.
Кондуктор похитав головою:
— Ваш брат навряд чи їхав би в загальному вагоні.
Вона засміялася:
— Ваша правда.
Люди біля паротяга проводили її поглядами. Там був і юний мастильник.
— Хто це? — запитав, указуючи на неї.
— Господиня «Таґґарт Трансконтиненталь», — шанобливо відповів машиніст. — Віце-президент компанії.
Коли потяг із поштовхом рушив, а паровозний гудок стих, розсіявшись над полями, вона сиділа біля вікна, курячи чергову цигарку, і думала: «Все розвалюється на шматки: тут і по всій країні. Можна очікувати будь-чого, будь-де і будь-коли». Але не відчувала роздратування чи тривоги. В неї не було на це часу.
Це буде лише одне з багатьох питань, яке слід уладнати. Вона знала, що начальник відділення фірми в Огайо — ні риба, ні м’ясо; що він просто друг Джеймса Таґґарта. Вона тільки тому досі не наполягла, щоб його виставили, бо не мала кого призначити на ту посаду. Хоч як це дивно, знайти хороших працівників стало дуже важко. «Але хай там як, — подумала вона, — його слід здихатися». І віддати посаду Оуену Келлоґу, молодому інженерові, який блискуче показав себе як помічник менеджера вокзалу «Таґґарт» у Нью-Йорку. Власне, сам тим вокзалом і керував (певний час вона спостерігала за його роботою). Мов затятий шукач діамантів, вона вистерігала зблиски обдарованості на безперспективних пустирищах. Келлоґ поки що замолодий для начальника відділення, і вона хотіла ще рік почекати, але часу вже не було. Повернувшись, мусить негайно з ним поговорити.
Ледь помітна з вікна смужка землі тепер бігла швидше, зливаючись у сірий потік. Крізь юрмища сухих розрахунків у голові вона зауважила, що її час на почуття вже вичерпано; настала непримиренна і бентежна пора вчинків.
* * *
Повітря розрізав свист, і Даґні Таґґарт випросталась у кріслі, — це «Комета» влетіла в тунель вокзалу «Таґґарт» під Нью-Йорком. Коли поїзд заїжджав під землю, її завжди проймали рішучість, надія і приховане хвилювання. Так, ніби звичне існування було лише невиразною, недоладно розцяцькованою фотографією, яка кількома різкими рухами пензля перетворювалася на ескіз, що робив зображення ясним, важливим і вартісним.
За шибкою мчали стіни тунелю: голий бетон, оповитий павутинням кабелю та дротів, мережа колій, що губилася в чорних норах, звідки зеленими та червоними краплями блимали далекі семафори. Тут ніщо не розбавляло натури, тому залишалося тільки милуватися чистотою мети і раціональністю її творців. Даґні уявила будівлю компанії «Таґґарт», що, рвучись до неба, нависала зараз у неї над головою, і подумала: «Це коріння будинку, порожнисте коріння, що в’ється під землею, годуючи місто».
Коли потяг зупинився, і вона відчула під ногами бетон залізничної платформи, її охопило піднесення, легкість і бажання діяти.
Пришвидшила крок, ніби це могло надати форму її емоціям. А за кілька секунд усвідомила, що насвистує музику, тему «П’ятого концерту» Гейлі. Раптом відчула чийсь погляд і обернулася. Неподалік стояв молодий мастильник і пильно на неї дивився.
Вона сиділа на бильці просторого крісла обличчям до столу Джеймса Таґґарта, з-під розстібнутого пальта визирав пожмаканий дорожній костюм. Едді Віллерс, вряди-годи щось занотовуючи, примостився в протилежному кутку кімнати. Головним обов’язком спеціального помічника віце-президента було убезпечити Даґні від марно згаяного часу. Вона завжди просила його бути присутнім за подібних розмов, щоб згодом не виникало потреби щось додатково пояснювати. Джеймс Таґґарт сидів за столом, втягнувши голову в плечі.
— Лінія «Ріо-Норте» перевершила всі мої найгірші підозри, — сказала вона. — Від початку і до кінця — це звалище брухту. Але ми мусимо її врятувати.
— Безперечно, — мовив Джеймс Таґґарт.
— Частину рейок можна врятувати, але небагато і ненадовго. Ми прокладемо нову колію в горах, починаючи з Колорадо. За два місяці в нас будуть нові рейки.
— Але ж Оррен Бойл сказав, що…
— Я замовила рейки в «Сталі Ріардена».
З боку Едді Віллерса долинуло уривчасте зітхання, яке свідчило, що він мало не вдавився на радощах.
Джеймс Таґґарт відповів не одразу.
— Даґні, може, ти нарешті сядеш по-людському в крісло? — пробурчав вимогливо. — Ніхто не проводить так нарад.
— Я проводжу.
Вона чекала. Уникаючи її погляду, Джеймс уточнив:
— Ти сказала, що замовила рейки в Ріардена?
— Учора ввечері. Телефоном із Клівленда.
— Але рада тебе не уповноважувала. Ти навіть зі мною не порадилась.
Вона нахилилась над його столом, підняла з телефону слухавку і простягнула братові.
