Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

Відколи себе пам’ятав, його обличчя вважали потворним, бо воно було непохитне й суворе, а ще — невиразне. Точнісінько, як і зараз, коли він дивився на метал. Це був Генк Ріарден.

Метал піднявся до країв ковша і зухвало та щедро лився через край. Потім сліпучо-білі цівки брунатнішали, а ще за мить відвалювалися чорними металевими бурульками. Шлаки вкривалися товстими гнідими брижами, як земна кора. Де кора тоншала, кратери відкривались, і видно було білу рідину, що кипіла всередині.

В повітрі над головою Ріардена пропливла кабіна крана. Кранівник невимушено посунув важіль, і сталевий гак на ланцюзі опустився, зачепив ручки ковша і делікатно, мов цеберко з молоком, підняв. Дві тонни металу попливли у повітрі до шереги форм, щоб наповнити їх.

Генк Ріарден, заплющуючи очі, схилився на колону, що здригалася, повторюючи рухи крана. Справу зроблено, подумав він.

Один робітник побачив його і схвально всміхнувся, — як побратим і спільник на великому святі, який знав, чому ця білява, висока постать опинилася зараз тут. Ріарден усміхнувся навзаєм. Це було єдине привітання, яке він отримав. А потім він— сухоребрий і з невиразним обличчям — пішов у кабінет.

Генк Ріарден пізно покинув завод, і пішки пішов додому. Чомусь несподівано захотілося пройтись по безлюддю кілька кілометрів.

Він ішов, встромивши одну руку в кишеню і час від часу перебираючи пальцями браслет-ланцюжок із ріарден-металу. Він рухав пальцями, відчуваючи його текстуру. Десять років його життя пішло на те, щоб зробити цей браслет. «Десять років — тривалий термін…» — подумав він. Обабіч темної дороги вишикувалися дерева. Глянувши вгору, на тлі зоряного неба він побачив кілька сухих, зморщених, от-от готових обпасти, листків.

У вікнах розкиданих по сільській місцевості будиночків горіло світло. Але ці вогники робили дорогу ще пустельнішою.

Він ніколи не почувався самотнім, хіба лише в моменти щастя. Вряди-годи озирався, щоб подивитися на червону заграву в небі над фабрикою. Ріарден не думав про ці десять років. Про них нагадувало лише безіменне, тихе та урочисте почуття. Воно складалося з багатьох чинників, які не надто хотілося перераховувати. Це були ночі над палючими печами у дослідницькій лабораторії заводу, пильнування у майстерні над аркушами паперу, які скреслював формулами, а потім люто шматував; це були дні, коли молоді вчені зібраної ним невеличкої команди, мов солдати, готові до безнадійної битви, вичерпавши всі запаси своєї винахідливості, але не волі, небагатослівні, й саме тому красномовні, казали йому: «Містере Ріарден, це неможливо зробити…»; трапези, перервані раптовими спалахами ідей, що їх конче мусив утілити, перевірити негайно, працювати над ними місяцями і… відкинути через чергову невдачу; фрагменти конференцій, контрактів, обов’язки керівника найкращої сталеливарні країни, — все це було зніяковіло вирване з пам’яті, немов потаємне кохання… і єдина думка, що розтяглася на всі ці десять років (хай би що він робив, хай би що бачив), думка, що виринала, коли він дивився на міські будинки, залізничні колії, світло у вікнах далеких фермерських хатинок, на ніж у руках кралі, яка розрізає фрукти під час бенкету, думка про металевий сплав, що здатен на більше, ніж спроможна сталь, який стане для неї тим, чим сама криця стала для заліза… напади самоїдства, коли він ховав надію, відкидав черговий зразок, не дозволяючи собі усвідомити, як він втомився, не даючи собі часу на почуття, пробиваючись крізь тортури думок, навіюючи, що це таки можна зробити, і йдучи далі, не маючи сили вірити, що все вийде… а потім день, коли все вийшло і стало ріарден-металом… це все кипіло в його душі білим жаром, плавилося і перемішувалося в тихе дивне відчуття, яке змушувало його всміхатися у темряву і дивуватись, чому щастя може так боліти.

Згодом він усвідомив, що уявляв своє минуле як дні, розкладені у вигляді карток, деякі з яких слід було переглянути. Не хотів їх дивитися: зневажав спогади як безглузде потурання власним забаганкам. Але потім зрозумів, що сьогодні спогади прийшли до нього на честь цього шматка металу в кишені. І він дозволив собі їх прийняти.

Ріарден бачив себе на гребені скелі та відчував струмок поту від скроні до шиї. Йому — чотирнадцять, і це перший робочий день на залізній копальні у Міннесоті. Намагався навчитися дихати, ігноруючи пекучий біль у грудях і проклинаючи себе, адже пообіцяв був, що примусить себе не втомлюватися. Незабаром повернувся до роботи, постановивши, що біль — недостатня причина, щоб не працювати. Ще він побачив день, коли стояв біля вікна свого кабінету і дивився на копальні — відсьогодні вони належали йому, тридцятилітньому. І байдуже, що він робив між цими роками, так само як не мав значення біль. Він працював у копальнях, у ливарнях, на сталеливарних заводах півночі, йдучи до означеної мети. Пам’ятав також, що люди навколо, здавалося, ніколи не знали, що робити, натомість він знав завжди. Згадав також, як дивувався, чому так багато залізних копалень закривається, як мали би закритися і ці, що він їх викупив. Дивився на кам’яний шельф вдалечині. В кінці дороги робітники встановлювали нову вивіску над воротами — «Руда Ріардена».

Побачив вечір, коли він сидів у своєму кабінеті, поклавши голову на стіл. Було пізно, і всі працівники вже розійшлися по домівках, тому він із чистим сумлінням міг відпочити на самоті. Він так втомився, ніби біг наввипередки з власним тілом, і вся втома попередніх років, яку він відмовлявся визнавати, враз на нього звалилася і каменем притиснула до столу. Він не хотів нічого, навіть рухатися. Він не мав сил нічого відчувати, навіть страждання; спалив у собі все, що здатне горіти; розсіяв стільки іскор, починаючи купу різних справ, а тепер не знав, чи може хтось зараз дати потрібну іскру йому, не здатному підвести голову. Він запитав у себе: хто змусив його рухатися, не даючи спинитися? А потім підвів голову. Повільно, докладаючи найбільших у своєму житті зусиль, підняв тіло, спираючись тремтячою долонею на стіл.

Більше ніколи в себе про це не запитував. Він побачив день, коли стояв на пагорбі, роздивляючись похмурий пейзаж, — брудний пустир із обшарпаними будівлями, що були колись сталеливарним заводом. Підприємство розорилось і зупинилося. Він купив його минулої ночі. Віяв сильний вітер і сіре світло пробивалося крізь хмари. В цьому сірому мареві коричнево-червона іржа на величезних сталевих кранах нагадувала засохлу кров, а яскраві, соковиті,