Патетичний блуд - Анатолій Дністровий
«Що означає — я заберу її?» — запитую в нього.
Дека одразу змінюється, стає несподівано веселим, підводиться з крісла, Підходить до вікна, відхиляє політичну карту світу, від чого приміщення наповнюється денним світлом. Я розглядаю його профіль, здається, він ні про що не думає, ніби його цікавить лише те, що вдалині перед очима.
«Вона буде моє дружиною», — говорить він твердим і впевненим голосом, немов сподівається, що його волі перечитимуть. У когось із нас поїхав дашок — думаю про себе. Дека, мабуть, відчуває мою внутрішню недовіру та збентеженість, бо поривається піти. Не затримую його, бо день сьогодні й так вийшов трохи дурнуватий. Коли залишаюся сам, падаю на ліжко і довго думаю. Ніяк не можу зрозуміти, що означає цей жертовний жест Деки щодо бідолашної Юлі: милосердя? любов? відданість дружбі, яка зобов'язує його ось так її порятувати? Йому видніше; зрештою, Дека давно знає Юлю, відчуває її глибше від будь-кого. Я беру том Карпентьєра й намагаюся читати, але на першій же сторінці ніяк не можу второпати, що читаю, оскільки думки зайняті іншим. Дека приїхав зовсім іншою людиною, ніж був раніше, минуло небагато — лише кілька місяців, і за цей час він помітно віддалився. Згадую наші прекрасні минулі дні й кисло усміхаюся: раніше ми нічим особливо не переймалися, могли бути несерйозними, або ж надто серйозними, але це одразу розвіювалось, ми робили все, що нам заманеться, і наша спокійна байдужість, наша дитяча віра у власний, дилетантський, нафантазований Тибет благословляли на це й надихали нашу безтурботність.
Друга година дня, пора обіду. Страшенно не люблю цей час, бо все ніби зупиняється, застигає, а ще — як на зло — поволі подає голос дикий голод, хоча на нього навчився не зважати. Через годину, якщо нічого не поїм, болітиме голова. На електроплиту ставлю надійного друга — чайник, окріп, як завжди, трохи допоможе. Можна було би пройтися по сусідах, знайомих і в одній із кімнат на шару поїсти, але цю думку проганяю — зроблю це тоді, коли жити стане зовсім нестерпно. Попиваю окріп і читаю Карпентьєра. У скронях болить, не знаю, як цьому зарадити. Відкладаю книгу, хочу заснути. Дрімати заважають звуки не знати, якого походження, які то приглушуються, то сильнішають; все це народжується і зливається в ціле від балачок, гримання дверей, магнітофонної музики, якими наповнені стіни общаги, від того, що в блоці вовтузяться мої сусідки, які миють посуд; гримлять тарілки, шумить вода в крані.
Як усе це набридло. Щодня одне й те саме: монотонні обличчя, усмішки, кислі міни незадоволення, ті самі звуки, ті самі думки та бажання, ті самі запахи з кухні, той самий інтер'єр. А хочеться мандрувати, відвідувати інші міста й країни, розмовляти з іншими людьми (спостерігати за ними, за їхніми турботами, роботою, радощами), хочеться нових вражень, аби не зациклюватися на минулому й теперішньому. Тепер я розумію, чому американці (на відміну від нас, українців) такі безтурботні, бо багато подорожують і пхають носа в різні куточки світу; тому не мають часу надто довго перейматися історією та іншими хріновинами, що пов'язані з минулим. А ми, дурні та нещасні, завжди копирсаємося, ніби кури на смітнику, у своєму минулому, скиглимо, що нам влаштовують голодомори, масові репресії, геноцид, переслідування, трахають по повній програмі. Так що це притаманно не тільки мені одному — заспокоююся — це притаманне цілій нашій задрипаній спільноті: власним минулим вводити себе в депресію.
Увечері мене забирають до себе на вечерю Юля та Дека. Ми жартуємо, говоримо, але в нашій радості криється смуток, який, складається враження, пройняв нас, немов радіація. Смуток дивиться нашими очима, говорить нашими словами, керує нашими жестами. Втім, Юля виглядає спокійною, хоча виснажене обличчя ще нагадує про її нещодавній відчай. Дека бере гітару й бринькає, він робить це настільки нестерпно та довго, що я дратуюся, пихчу, як чайник, і прошу його краще зіграти одну зі старих речей. Дека не чує і далі робить своє. Дивлюся на його видовжені музичні пальці, як вони лягають на гриф і як народжуються звуки. Обличчя Деки морщиться від найменшого фальшу, і він починає знову. Бляха, від цього може дашок поїхати. Юля також просить його зіграти, а не псувати нам нерви, ти ніби знущаєшся, скільки можна ґвалтувати інструмент, зіграй, як раніше. Дека зупиняється, відкладає гітару й каже, що не має сил.
«Тоска», — каже Юля і всідається на ліжко, прибравши ноги під себе.
«Повна жопа», — позіхаю я.
«Може, напрягнути Хо-хо, щоб зробив скачки? Я так хочу потанцювати, я так давно не танцювала. Пацани, ви будете зі мною танцювати?»
Я відхрещуюся, бо велике збіговисько людей мені зараз не до душі, кажу, піду поблукаю вечірнім містом, та й голова болить, ніби в ній лупить по барабанах Ларс Ульріх. Покидаю їх. Виходжу з общаги. Прямую до центральної площі, але раптово спадає думка пройтися ассирійськими кварталами, що туляться вузькими провулками між Гоголівською і набережною дорогою вздовж річки. Мене не бентежать страшні розповіді про звірства місцевої ассирійської мафії; біля їхніх будинків стоять дорогі іномарки: «мерси», «форди», навіть один «ягуар». На одному з подвір'їв неподалік від аптеки минулого року я бачив красиву молоду ассирійку. Завжди, коли проходжу повз її помешкання, зирю у вікна, щоб знову побачити милу мордочку. Намагаюся уявити кохання з ассирійкою, її рухи, доторки ласкавих долонь до моєї шкіри, запах волосся... це заняття так подобається, що я не помічаю, як опиняюся біля Всіхсвятської церкви. Раптом думаю, а що, якби я цієї миті потрапив під ніж ассирійця... удар у печінку або нирку. Уявляю: смерть була би легкою, млосною, я би недовго корчився, спокійно дивився б на нічне, чисте небо, намагаючись зрозуміти його глибину;
