Патетичний блуд - Анатолій Дністровий
«Старий, — усміхаюся до нього, — я так люблю шару, що навіть не уявляю, як без неї житиму; нічим себе не париш, живеш — як дихаєш, а що буде колись — боюся про це навіть думати».
«Да, — каже він із задумою, — цей час ми будемо згадувати як найщасливіший період нашого життя, Віталя, згадаєш мої слова, ми цього поки не розуміємо, але минуть роки, тільки тоді...»
«Як я люблю їсти, — беруся за картоплю зі смаженим яйцем — до речі, тобі за це воздасться». Потім ідемо до мене, він бере з полиці запилений томик Шеллінга, який я навіть не розкривав і до якого останнім часом торкалися своїми лапками тільки таргани. «Пензлюй вже до свого баяніста, бо я хочу спати. Хай мені присниться Марлен Дітріх у молодості або Жульєт Бінош на крайняк».
«І будеш дрочити?»
«Після Даші не маю сили».
«Дивися, щоб не загнала тебе».
Певно, думає, що я безнадійний, але ж сам нічим не кращий: бухає, займається розпустою, допомагає здійснитися моєму злу (знає, що я хочу підпалити колимагу Валєри). Я можу йому про все це сказати, але тоді наша розмова затягнеться на годину-другу, погрузне у глибинах людської мудрості й дурості, з обов'язковим згадуванням великих імен... яка нудьга, спати, спати і ще раз спати. Найголовніше, що Дека мене любить. Він іде шукати баяніста. Пауза. Бляха, чого людям так подобається, коли їх люблять? Вони тоді ладні крутити хвостом, як гарний песик за шмат ковбаси, і забувати про все на світі. Відчувати насолоду від любові ближнього до себе або нав'язувати свою любов ближньому — це споживацька стратегія. Інколи межа між щирими любовними почуттями і цим шкурництвом така ілюзорна, що стає страшно, особливо тоді, коли матиме у плітках людей подвійне трактування. Раптом я розумію Ліду, чого вона так прохолодно поводиться зі мною. Невже їй накапали, що я нікчема й покидьок? Кому це потрібно? Не вірю, що наш розрив відбувся через мою дурнувату писанину та банальну фразу «поки не старе тіло». Вона ж розумна жінка і сама повинна думати про ці речі. Зрештою, це трапилося тоді, коли я гостював у Деки в Чернігові. Хто з нею міг говорити про мене? Валєра? Настя? Навряд чи Ліда з нею знайома. А може це на краще, що я залишаюся сам? Ні від кого нічого не чекаєш, ні з ким нічого не ділиш, усе — страхи, мрії, бажання — носиш у собі, з усім злом і добром.
Уже дві години, як сидимо з Декою за моїм столом: він розбирає патрони — витягує плоскогубцями кулі з гільз і висипає порох на аркуш паперу (баяніст, мудило рідкісне, на Шеллінга поміняв лише одну пачку). Поруч нього я — на інший папір акуратно зчищаю із сірників сірку. Боюся, що пороху буде мало. Закінчивши з патронами, Дека допомагає мені. П'ємо пиво «Губернатор» і продовжуємо. Він ніяк не може вкурити, на хріна мені робити цей «бікфордів шнур»; пояснюю, що це дасть змогу відбігти метрів на сімдесят-сто від машини й загубитися, якщо дасть Бог, в інших вуличках.
«Ти доганяєш, що таке знаходитися від місця злочину на відстані ста метрів? ти зможеш розчинитися і заникатися, щоб тебе не побачили ніяка мішком прибита бабуся чи випадковий алкаш-приблуда».
«Ну прямо тобі голівудівський бойовик», — сміється Дека. Він кепкує, що підготовка цієї «штуки» надто розумацька, — «а не можна якось простіше, по-іншому?»
«Можна. Але як?»
«Вимочувати мотузку, потім її сушити, — кисло зиркає на мене, — це якісь дешеві панти з претензією на агента 007».
«Дека, що ти від мене хочеш? Можна зробити інакше. Не заперечую. Можна обережно підрізати йому гальмівні трубки, вони з ґуми, тільки легко надрізати, біля одного-двох коліс, коли він летітиме на шаленій швидкості й раптово гальмуватиме під диким тиском, їх просто розірве, йому кранти забезпечені. Але я не хочу чужу смерть брати на себе; а що, коли в машині сидітиме Ліда? чи, не доведи Боже, її мала? Це відпадає. Можна залізти під машину й перерізати ґумову трубку з бензином, дочекатися, коли він достатньо витече, і кинути недопалок, — і це можна зробити. Але в іномарки дуже низька посадка, і я не знаю, де саме та трубка тягнеться. Хіба це простіший спосіб? А завдяки цій мотузці я виграю секунд двадцять-тридцять і встигну відбігти».
Коли ми завершуємо, я беру порожню літрову банку, розчавлюю і розкачую нею сірку, яка відразу дробиться. Більшу частину пороху та сірки висипаю в банку, перемішую і заливаю бензином, порох і сірка злипаються, виделкою довго калатаю, щоб усе це розчинилося. Дістаю мотузку, яку виокремив із товстого плетеного шнурка для білизни, і кидаю її в банку. У двері стукають, я здригаюся і ховаю банку під ліжко. Заходить Даша, трішки морщиться.
«Що це ви робите? Смердить бензином».
«Штани замастив у фарбу, відчищав», — кажу їй.
«Може, треба випрати? Дай мені».
«Дякую, не треба».
Чорт, чого її принесло! Дека сміється і каже, не слухай його, він
