Пекло на землі - Віталій Юрченко
Я був 6 разів першим і пережив ці хвилини. Як глянеш на низ – жаром і холодом обвіє. Не знаєш, чи бабу підіймати, чи виміряти місце, куди б скочити на випадок біди. А вона може наступити щосекунди… Слід лиш з низу комусь смикнути, чи нерівні сили поставити, прорветься десь мотуз, чи порсне на низ, зломиться бодай один бік у руштованні, смикне один з нас трохи сильніше, поховзнеться хто на вкритім ледом і ховзькім руштованні – і з нас усіх мокрого місця не залишиться…
Отже думати є над чим: не один щиро хрестився, а дехто навіть переказував останнє слово жінці. Бувало так, що довго сперечалися, кому другому й третьому лізти, всякий отягався. Вже четвертому не так страшно: свая вбивається на 1 – 1 ½ метри, а головне – випробоване руштовання. Ще лекше лізти п’ятому й шестому. Проте ніхто не гарантований, що злізе живий. Як-не-як – до низу метрів 10 – 12, а під ногами метрів 2 – 3 глибока річка й кругом сніг.
Таких свай мали вбити 64, а кожному припадало пересічно 170 ударів. Стукнути 170 раз 10-пудовою вагою та ще на клаптику руштовання, де не то розташуватись, а ноги 6 людей ледве поставлять, – це щось значить. На довго зісталася жива картина: серед білої низини, на висоті 4 – 5 метрів над рівнем долини, а 10 над білою смугою закритої води, стоїть, цупко вхопившися за руки баби 6 тремтячих постатей і, напинаючися зі всієї сили за командою «раз – два взяли», піднімають і спускають з притиском бабу на верхівку сваї.
Гупанина коло одної сваї тягнеться 3 – 4 години, щоб аж до «отказу». Поки прийде той так очікуваний «отказ», то ноги задубіють до того, що вже й поступитися не можна. А мороз, вітер на висоті вдвічі холодніший. І з якою радістю приймали оте «годі». Після баби маєш півгодини відпочинку. Та що тієї півгодини. В звичайних умовах за витрачених 3 – 4 години енергії серед жахливої непевности та напруження, чоловік потребує зо два дні відпочивати.
Друга важка робота – довбати ями на сваї. Вона не викликала страху, але тяжча: я не міг більше, як 5 разів ударити. Мене заміняли старики, а я обов’язаний був за них лізти на руштовання. Наш денний урок – забити 3 сваї. Часом попадався камінний ґрунт, урока не виконували й затримувалися до темної ночі.
Увечері почули сумну вістку: забило лісоруба з Проскурівщини Дьохтяра. Покійник стояв позад сосни, як її рубали; падаючи на зрубану недалеко ялинку й підскочивши стовбуром, вона підкинула його на метрів зо три; упав на пень і не поворухнувся.
6 березня.
Листонош приніс новину: збудували на 12-м карцер – таку хатину, як парня. Хто провинився бодай за дурницю, кидають туди босого. Долівка в карцері спеціальна: щоб було твердіше, щовечора поливають сніг водою. Босий в’язень скаче по леді, як на голках. Після певного часу приходить конвоїр і питає: – Каєшся? – Покаявся – виводять; мовчиш – тримають ще.
Сьогодні з розводу забрали чотирьох. Не хотіли йти на роботу: в одного чоботи геть обірвались, другий пропалив свитку. Їх роздягнули зовсім голих і вкинули. Двох за півгодини стали кричати, що підуть, а двох ще він покинув. Один, кажуть, ліг на лід і не вставав. А конвоїр-катюга тільки час до часу підходив до дверей та питав, чи не пече. Серед в’язнів обурення велике. До чогось це напевне доведе.
7 березня.
Сталась цікава пригода. Пішло наших трьох по сухі дрова на гору. По якімсь часі чуємо наглий крик:
– Гвалт, рятуйте! конвоїр, гвалт…
Всі кинулися в той бік, ухопивши, що попало. З лісу дорогою гнався засапаний німець-кольоніст Гартенберг.
– Що таке? – питаємо.
– Мед… медв… там… Бойка… біжіть, рятуйте…
Було ясно. Пустилися щодуху, а попереду конвоїр з багнетом. За кроків 15 побачили слід у бік, а недалеко від дороги таку картину: Бойко лежав нерухомо, а над Гудзом стояв здоровенний вуйко й видирав з кожуха пасма.
– Боже мій! – зжахнувся передній Ярошенків. – Конвоїр, скоріш на мушку, та беріть уверх, може ще живий.
– А он і Бойко лежить. Господи, невже задушив обох? – жахалися.
Гримнув вистріл і вуйко повалився на бік. Ми кинулись до людей.
– Стій, стій, з голими руками не підходь, може він жартує, – перестерігав Бурятинський.
З багнетом напоготові ступав конвоїр до медведя. Йому було не до жартів. Куля поцілила в голову й мозком скропила сніг. Обступили людей: Гудз був незачеплений і зразу став на ноги, як його підняли. Бойкові все лице розчавлене й скрівавлене, що не пізнати. Старий довго не міг прийти до себе. Аж як принесли до вогню й розігріли, він очунявся й став у перестрасі розповідати.
– Ішов я спереду, потапаючи в снігу. Видивився сухий пень і до нього. Щойно я стукнув сокирою по пні, як звідтіль вискакує страшидло. Чи вдарив я його, чи ні, аж мазнуло мене по пиці. Я й пам’ять стратив.
– А я йшов слідами за дядьком Бойком, – продовжував Гудз, – і побачив медведя аж тоді, як Бойко впали. Я так злякався, що й обернутися не міг – зашпортнувся і впав – закаменів. Чув ще, як вуйко наступив лапою на черевик, а далі вже не пам’ятаю.
Ми слухали й реготалися, що випадок щасливо скінчився. Навіть з прибутком. Коло нас лежав тельбухатий вуйко. Вичерпавши оповідання, ми стали міркувати, як цього напастника найкраще використати. Хотіли зразу патрошити, але не було ножа. Відложили на завтра. Конвоїра просили йти неодмінно з нами (він таки хлопець нічого), взяти ножа, вкрасти соли, а Гудзові, як пострадавшому, роздобути казанок і жарити цілий день та частувати.
Затягнули вуйка в бік, накрили снігом і в піднесеному настрої вертали до дому. Один дядько Бойко ніс біль в зав’язаному носі (сам на пункт іти боявся).
Все шатро з цікавістю вислухало нашу оказію. Прийшов навіть рукраб, розпитувався та замовив порцію печені.
8 березня.
Апетит наш трохи урвався. Тільки-що ми прийшли на міст і почали пороти, приїхав санками дижурний з трьома в’язнями з хозкоманди. Хотіли сучі сини забрати медведя й патрошити на пункті. Ми вперлися не дати. Особливо протестував Гудз.
– Я мало життя не поклав, та щоб не наївся?! Не дам, щоб не знаю що. Тут уже ніякий усевлонський закон мене
