Вірнопідданий - Генріх Манн

безперечно, стояв Наполеон Фішер. Але навіть така звичайно поміркована «Нецігська газета» саме тепер вмістила, звернення Лауера до своїх робітників, в якому фабрикант пояснював, що чесно розподіляє прибутки своєї фабрики між усіма, хто на ній працює: одну чверть службовцям, другу — робітникам. Протягом восьми років вони, крім заробітної платні й утримання, поділили між собою суму в сто тридцять тисяч марок. Це справило сприятливе враження на широкі кола. На всіх обличчях Дідеріх бачив осуд для себе. Навіть редактор Потгрошен, від якого він зажадав пояснень, дозволив собі двозначно посміхнутися і сказати щось про соціальний прогрес, який не спинити ніякими націоналістичними фразами. Особливо погано це все відбилося на його справах. Замовлення, на які Дідеріх твердо розраховував, не надходили. Власник універсального магазину Кон одверто сказав йому, що свої різдвяні каталоги замовить краще паперовій фабриці Гаузенфельд: щоб не відстрахати своїх клієнтів, він, мовляв, змушений бути особливо стриманим у політичних питаннях. Дідеріх приходив тепер до контори дуже рано, щоб перехоплювати такого роду листи, але Сетбір завжди з’являвся ще раніше, і докірлива мовчанка старого управителя ще більше розлючувала Дідеріха.

— Я плюну на весь цей мотлох! — кричав він. — Подивимось, куди дінетеся ви й робітники. Я із своїм докторським дипломом завтра ж дістану посаду директора на сорок тисяч марок!

— Я жертвую собою заради вас! — кричав він на робітників, коли вони, всупереч правилам внутрішнього ладу, пили пиво. — Я доплачую своїх грошей тільки для того, щоб не звільнити жодного з вас.

Під різдво йому все ж таки довелося звільнити третину робітників; Сетбір з цифрами в руках довів йому, що в інакшому разі під Новий рік нічим буде платити по векселях, «адже нам довелося позичити дві тисячі марок, щоб внести завдаток за новий голандер», і він стояв на своєму, хоч Дідеріх гнівно хапався за каламар. На обличчях тих, які залишилися, він читав недовір’я та зневагу. Як тільки двоє-троє робітників збиралися докупи, Дідеріхові вже здавалось, що він чує слово «викажчик». Вузлуваті, порослі чорним волоссям руки Наполеона Фішера звисали не так низько, як раніше, і він навіть немов порожевів.

Останньої неділі перед різдвом — окружний суд щойно призначив сесію для розгляду справи — пастор Цілліх виголосив у церкві св. Марії казань на слова писання: «Любіть ворогів ваших». Дідеріх злякався вже при першому слові. Незабаром він відчув, що парафіяни стрепенулися. «Мені відплата, каже господь». Пастор Цілліх виразно крикнув це в бік лави Геслінгів. Еммі і Магда знітилися, пані Геслінг схлипнула. Дідеріх грізно відповідав на погляди, що шукали його: «Хто ж мститься, той засуджений». Тут обернулися всі, і Дідеріх схилив голову.

Вдома сестри зробили йому сцену. У знайомих гостять їх погано. Молодого вчителя Гельферіха вже не садовлять поряд Еммі, він залицяється тепер до Мети Гарніш, і вона добре знає чому.

— Бо ти для нього надто стара, — сказав Дідеріх.

— Ні, бо ти своєю поведінкою викликаєш неприязнь до нас. Всі п’ятеро дочок брата старого Бука перестали з нами вітатися! — вигукнула Магда.

— Як дам я всім п’ятьом по ляпасу!

— Це ти, будь ласка, облиш! Досить з нас одного процесу.

Тут йому увірвався терпець.

— З вас? Яке вам діло до моєї політичної боротьби!

— Через твою політичну боротьбу ми ще залишимося старими паннами!

— Ви вже й без того старі панни. Ви тут цілий день байдики б’єте, я працюю на вас, як віл, а тепер ви ще бурчите і збриджуєте мені мої найсвятіші завдання! Зробіть ласку. Йдіть звідси! Як на мене, то можете йти хоч у няньки!

І він грюкнув за собою дверима, незважаючи на заломлені руки пані Геслінг.

В такому невеселому настрої зустріли вони різдво. Брат і сестри не розмовляли між собою; пані Геслінг виходила із замкненої кімнати, де вона прикрашала ялинку, не інакше, як з заплаканими очима. А на святий вечір, коли вона завела туди своїх дітей і тремтячим голосом заспівала «Тиху ніч», ніхто її не підтримав.

— Усе це Дідель дарує своїм милим сестрам, — сказала вона, благально дивлячись на нього, щоб він не висвідчив її брехні.

Еммі і Магда зніяковіло подякували йому, він так само зніяковіло поглядав на дарунки, які були начебто від них. Йому було прикро, що він, незважаючи на наполегливі Сетбірові поради, скасував звичайну ялинку для робітників, щоб покарати їх за непокірливість. Тепер він міг би сидіти разом з ними. А тут, у родині, все це було тільки штучним підігріванням старих давно пережитих настроїв. По справжньому святковим його могла зробити тільки приявність тієї, якої тут не було: Густи… Товариство воїнів було йому заказане. А в погрібці він не знайшов би нікого — в усякому разі, жодного друга. Дідеріх почувався забутим, незбагненим і переслідуваним. Які далекі були безтурботні часи «Нової Тевтонії», коли всі її члени, натхненні взаємною приязню, пили пиво і співали пісень. Тут, у цьому суворому житті, не було більше хоробрих товаришів по чарці, які завдавали один одному чесних рубців; тут підступні конкуренти старалися вхопити один одного за горлянку… «Я не придатний для цього жорстокого часу, — думав Дідеріх, кладучи до рота марципана і мрійно дивлячись на вогні різдвяної ялинки. — Адже я, безперечно, добра людина. Навіщо ж вони втягують мене в такі погані історії, як оцей процес, і цим завдають такої шкоди моїм діловим стосункам, що я, о боже мій! не зможу навіть заплатити за замовлений мною голандер». При цій думці йому мов за шкуру снігом сипнуло, до очей підступили сльози, і щоб пані Геслінг, яка весь час тривожно поглядала на його стурбоване обличчя, не помітила їх, він тихцем скрався до темної сусідньої кімнати. Він сперся на рояль і, затуливши обличчя руками, заридав. За дверима Еммі і Магда сперечалися за пару рукавичок, а мати не наважувалася сказати, кому вони призначені. Дідеріх схлипував. Повна невдача в політиці, справах і коханні. «Що ж у мене лишилося?» Він відкрив рояль. Дрож пройняв його, він був такий безмежно самотній, що боявся чим-небудь порушити тишу. Звуки рояля полилися самі собою, руки рухалися майже несвідомо. Народні мелодії, Бетховен