Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
— А хто вам курені будуватиме? Хто поламані чайки полагодить?! — заверещав Танцюра, видираючись на барило, щоб скинути Бородавку.
Але Бородавка стояв міцно, кремезний і непохитний, і його м'язиста шия стала багровою. Його наче прорвало.
І він кидав уривчасті люті слова:
— Хто курені будуватиме? Відома річ: ми! Наші мозолясті руки! Ми й дуби нарубаємо у самарських пущах і сплавимо їх Дніпром через пороги. І стіни виведемо! І дах покриємо! Все до останнього димаря! І панам старшинам хати поставимо! І запросимо жити на готовеньке! І все за скибку хліба та кисле пиво, що тільки вилити свиням.
— Ні! Не бувати тому! — ревнув один з нетяг і кинувся до кобеняків. — Бери золото! Самі розподілимо його по совісті!
І так загрозливо і одностайно заревли нетяги, що старшина злякалася. Бліді, відступили вони і не знали, що робити. Тільки Сагайдачний не розгубився, скочив на барило поруч з Бородавкою і підніс булаву.
— Хай буде так, панове! — пролунав його голос. — Оберіть десятьох надійних козаків. Хай паюють нашу здобич, разом з дідами, на дві половини.
— Отак і треба! Ану, хлопці, обережно. Не топчіть хліба козацького, — відгукнулися нетяги, метушливо і радісно звільняючи місце.
Враз утворилося знов широке коло, в середині якого десять нетяг і десять поважних дідів узялися до паювання. Старшина палила Бородавку поглядами, повними ненависті й обурення.
— Ну, зачекай, собако: в першому поході всадимо тобі кулю у спину, — плювався Танцюра.
— Скільки вовка не годуй, він все у ліс тягне, а скільки голоту не мий, до білої кості не домиєшся, — примружився Бурдило, смикаючи борідку. — Ну, нічого: що було — то бачили, а що буде — колись побачимо. Тільки не бути йому більше курінним отаманом — от що.
— Барила горілки не пожалкую, щоб скинути його, собаку, — не заспокоювався Танцюра.
— Вистачить і півбарила, — презирливо фиркнув Свиридович і самозакохано погладив себе по грудях, де в підбивці жупана було зашито п'ятдесят два діаманти з беглер-бейової скарбниці. Він і не думав кинути їх у купу здобичі, презирливо міркуючи: «Не кидай перлів свиням, бо потопчуть вони їх ногами».
Паювання тривало недовго. Старшина забрала свою половину, а голота, сперечаючись і регочучи, штовхаючись і лаючи один одного, а іноді й хапаючись за шаблі, узялася розподіляти свою частину.
— А як же буде з ясиром? — спитав Бурдило Свиридовича коли вони проходили повз турків.
— З ясиром?.. Хм!.. Нема де його поки що діти. Візьми на байдаки. Вранці розподілимо…
— А як із нами? — підступили до старшини визволені галерники і каменярі.
Вони весь час стояли осторонь тісною купкою і почували себе ні в сих ні в тих. Вільні, серед своїх, на батьківщині… Але чому ж між ними і учасниками походу лягла якась невловима межа, якась грань, наче стали вони напіввільними, залежними від війська людьми, небажаними, зайвими гістьми на чужому бенкеті?!
— Завтра, завтра, панове, — відмахнувся Свиридович. — Бачите: вже сутеніє.
— Та де ж, братіку, завтра? — заговорило кілька голосів враз. — Чого нам тут поневірятися? Час і на волость. Осінь. Як дмухне з півночі, враз снігом нас вкриє. А тут ані катраги, ані землянки.
— Вирядіть нас до Києва, чи кому де треба.
Іронічна усмішка пробігла по Бурдилиних вустах, і зморшки віялом розбіглися щоками.
— Ач, які ви розумні! Що ж ми дурно кров за вас проливали?! Визволили, на батьківщину привезли — і край: ідіть, панове, на всі чотири вітри, а господь бог віддячить нам на тому світі. Так, чи що?
— Та ми ж вам до останнього подиху будемо вдячні. Та хіба ж ми відмовляємося! Дайте нам тільки на землю сісти та обдивитися. І сала, і круп, і борошна, і меду — всього вам надішлемо. Найкращий шматок подаруємо.
— Відбили каченят від шуліки, і пливіть, каченята, де краще, — фиркнув Ничипоренко. — Ні, панове. Нам теж каченятини забажалося. Бачили, який галас зняла ця сволота? На чорта ж тоді байдаки тримати, коли рибу у море кидати? Ви нам волю свою відробіть, а тоді йдіть хоч до чорта.
Звільнені розгублено перезиралися. Ось тобі й визволителі! Кожен прагнув додому, до жінки та дітей або принаймні до рідного згарища, де є друзі, родичі, сусіди. Побачити рідні місця, дихнути рідним повітрям, випити чарку в знайомому з юнацтва шинку, поговорити з друзями, пригорнути дітей та дружину. І ось, коли серце тремтить нетерплячкою, зачинилися перед ними двері, зв'язані звільнені крила.
— Та що ви, панове, жартуєте? — виступив старий козак з невільницьким тавром на чолі. — Я двадцять років був у неволі, зневірився, що є визволення. І маєте: «Давай викуп». Та за гроші ж і від турків відкупитися залюбки можна! І відкупалися! Адже ж ви хрещені, православні.
— А якщо православні, так віддавай крам за дурничку? Підставляй голову під шаблі і кулі і скибки хліба з того не май?
Галерники мовчали. Хороша скибка хліба! Вони бачили ці стоси грезету, сап'яну і шовку, ці купи золота й самоцвітів…
— Чого ж ви, панове, бажаєте? Кажіть просто, якщо торгуєте живими людьми? — з в'їдливою люттю вигукнув хтось з юрби.
— Ах, ти, собако! Його з неволі визволили, а він гавкає!.. Ану, вийди та покажись, який ти є! — скипів Танцюра, наступаючи на визволених. — Чи то за таволгою скучив?
Галерники тремтіли від люті і обурення, але cтaновище їх було безпорадне. Певно, ніхто з них не думав повернутися у неволю, але ж сплатити не було чим. Більшість навіть не знали, чи живі їх родичі. Чи знайдуть вони стріху, під якою можна буде схилити голову? Ось чому слова Свиридовича так болісно вразили їх. Свербіли руки вдарити пихатого осавула, але треба було мовчати, хитрувати, шукати виходу. І старий дід-галерник цитьнув на надто одвертих, а сам звернувся до Свиридовича.
— Кажи просто, братіку, як ви вирішили. На хлопів думаєте нас обернути, чи як?
Свиридович зніяковів. Незручно називати все власним ім'ям. Він знизав плечима і озирнувся на старшину. Бурдило зрозумів, що час втрутитися, і ступнув до колишніх невільників.
— Та що ви, панове,
