Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

Але мовчить чатова вежа. Тільки тепло й привітно золотавляться вікна шинку, так і кличуть увійти та зігрітися.

Ноги намацують дно. Ростуть з води конячі голови, гриви, груди, а за ними гостроверхі татарські шапки і турецькі чалми. Вода тече з них струмками, а льодовий вітер проймає до кісток, сушить і морозить, висвистуючи над ухом ворожими кулями. Лава за лавою. Коні. Люди. Розсипаються праворуч, ліворуч, вдираються на вежу. Але на ній — порожньо. Де ж дозорець? Спить? Пішов? Чи то прибили його до землі гострим цвяхом кинджала перші розвідувачі з татарського берега?

І мовчазні хижі тіні перебігають у темряві, прихиляються до землі, повзуть вздовж куренів і парканів щупальцями потворого спрута і враз кидаються на курені.

Майже без бою захопив Іскандер-баша[147] Січ, та й не було кому опиратися. На острові ледве-ледве залишилося три сотні, та й ті потай розбігалися. Татари попалили курені, клуні й комори, забрали кілька старих побитих байдаків, п'ять-шість гармат, військові литаври, старі прапори і з сотнею бранців так само швидко відступили, як і з'явилися.

Але цього було досить, щоб пишатися перед султаном блискучою перемогою. Гармати і частину бранців відіслали до Стамбула, щоб скарати їх жахливою смертю, а інших порозбирали татари-ногайці як плату за допомогу і відійшли до своїх кочовищ.

Петро Конашевич повертався з походу.

Після тижня холоду і дощу знов визирнуло сонце. Настали прозорі осінні дні, що так нагадують сонячний серпень. Тільки були вони значно коротші, а ночі довгі, зоряні й холодні.

Здобувши Трапезунд, Мінеру і кільканадцять приміських селищ, Сагайдачний гадав напасти на Стамбул але натрапив на галери Цекальї-баші і вступив з ними в бій. І на цей раз військове щастя не зрадило гетьмана: баша втратив три кращих галери і кілька вітрильників, а решта його ескадри врятувалася втечею. Проте, допитавши полонених і довідавшись, що на Босфорі скупчені грізні сили, Сагайдачний відмовився від свого плану і знов повернувся до гирла Ріону.

Тут чекали його вірменські, перські та грузинські купці, і знов пустинний берег перетворився на кипучий строкатий ярмарок. Але недовго тривав цей торг: на третю ніч козацькі чайки несподівано підняли якорі, і на ранок тільки попіл від вогнищ, кавунові лушпайки та різний мотлох нагадували грузинам про недовгих гостей.

Сагайдачний рушив на Січ Азовським морем. Рікою Молочною піднявся він до місця, де вона наближається до притоки Дніпра — Кінських Вод. Тут козаки вивантажили байдаки і потягли їх волоком у Кінські Води.

Важка була це робота.

— Ану, разом!.. Ану-ну! — хрипіли нетяги, налягаючи на тягла.

— Ану-ну, соколята! Наддайте ще! Ось так! Ще трошечки, — вигукував Бородавка і метушливо кидався від човна до човна. — А ви, хлопці, підкопайте узбіччя, щоб не так стрімко було.

— Та ти б нам, батьку, трошечки підсобив, — захекано відповідали нетяги, — бо з нас вже кишки лізуть від напруги.

Бородавка підставляє плече, але за мить знаходиться в нього негайна справа, і він знов мчить уперед або назад, де вивантажують байдаки. І далеко лунає степом його хриплий голос.

Попереду йшли розвідувачі і чатові, потім загін, що рубав бур'ян і чагарник і вирівнював дорогу. Але шлях був далекий — не менш як шість миль. Козаки надсаджувалися. Жили у них понабрякали, потилиці і обличчя ставали червоно-синіми, а піт рясно виступав на чолах, наче буйна роса. Бачачи, як їм важко, навіть звільнені бранки-козачки кинулися на допомогу, але козаки не дозволили.

— Це не баб'яча справа. Тягніть клунки та різний припас, а до човнів — зась. І знов налягали на тягла, хропли й викочували очманілі від напруги очі.

Строкатою смугою тяглося степом козацьке військо. Турки та звільнені бранці котили діжки хліба, соломахи, солонини, тягли лантухи, тюки й різне мореплавне приладдя. Тільки колишні галерники йшли вільно, бо і самі ледве трималися на ногах.

Танцюра метушився більше за всіх. Він не відходив від своїх байдаків і вимагав, щоб під них підкладали катки, бо кіль стирався об землю. Він готовий був бити нетяг, як худобу, коли байдак валився набік.

— Стійте, чорти! Хіба так можна?! — репетував він і оздоблював свою мову добірною лайкою. — Це вам не хура сіна!

— Ну, то й впряжись в нього сам, коли погано, — огризнувся нарешті Тимко. — Що нам, здохнути під твоєю чайкою?! Зламаємо — полагодиш.

— Що?! Ах ти ж, стерво, — накинувся на нього Танцюра. — Тобі, певно, однаково! А хто мені сплатить збиток?!

— Відома річ, хто, — буркнув Савка. — Так вже здавна ведеться: нетяга і в бій іде, і чайки волоком тягне, і рибу ловить, а ваш брат тільки зиск підраховує та бере собі кращий шматок.

Танцюра удав глухого і кинувся до другого човна, а нетяги знов налягли на тягла, кленучи і Танцюру, і човни, і самих себе, що взялися за таке важке діло.

Турецькі бранці задихалися під в'юками. На батьківщині вони, мабуть, несли б їх сяк-так, та вбивала свідомість, що з кожним кроком рідна земля все далі й далі, а спереду — образи, туга, важка, надмірна, нескінченна робота.

Медже ледве йшла. Під час переходу Азовським морем настали перші холоди. Вона застудилася в шторм, що кидав чайку, як пір'ячко. Сухий глибокий кашель рвав її опалені холодом груди, і вона марно запинала подерту шаль, а другою рукою ледве втримувала на плечі важкий лантух. Він відтягував їй плече, вислизав з рук, обдирав шкіру з долонь, і Медже з розпачем хапала його обома руками, відчуваючи, що ось-ось впаде він додолу — і тоді шаль на грудях розкривалася, і пронизливий вітер охоплював її застуджені груди. В горлі дерло, наче насипали туди піску. Медже спинилася, лантух упав на землю, а Терешко наскочив на неї ззаду і огрів її нагаєм, але враз присів на землю від важкого стусана.

Максим Бабій стояв над ним з піднесеною рукою.

— Ти що? Здурів? — витріщився на нього Терешко.

— Сам здурів, наволоч! Допомогти треба, а не битися. Ач який пан знайшовся! Не гірший від старого Повчанського.

Від несподіванки і здивування Терешко розреготався.

— Тю, дурню! Чули ви таке! За погану татарку заступається. Тільки бабів і бачить на білому світі, а в голові — самий кізяк.

Кров кинулася Максимові у голову, і він з несподіваною силою накинувся на Терешка:

— Відколи вона стала тобі поганою?! Адже ж у старого Повчанського ми не цуралися татар. А тепер дісталися ми Січі, та почали нам голови дурити різними цяцьками, звати нас «славним лицарством», так ми